Я слухаю Розбишаку, а ще більше передзвін трави з вітром. Десь сюрчить трав’яний коник… А це чую голос Білена Кобзаря: «Юрію, подивись у небо». Над нами кружляє шуліка. «Жодного разу не махне крильми. Мабуть, гарно йому дивитися згори». — «Він бачить нас з тобою, трави, квіти…» — «Лірик ти, Юрію, а він на лірика не схожий».— «Хто?» — «Шуліка. Це птах хижий. І його цікавить насамперед здобич, а не квіти. Не все красиве зовні красиве в своїй суті». — «Філософ ти, Кобзарю». Наш діалог обривається, бо Вілен іде до іншого гурту.
І вже звідти чути:
— Як хороше жити!..
— А що таке — жити?
— Робити щось корисне для себе і людей.
— У чому сенс користі?
— У праці.
— Ти знайшов, виходить, себе?
— Так.
— Толстой шукав вісімдесят років і не знайшов, а ти…
— А я знайшов.
— Працювати?
— Працювати.
— Навіщо ж ти пішов учитися? Вантажив би вагони, баржі…
— Мені здалося, що так буде краще.
— Чому?
— В університеті я навчився розбиратися в тонкощах буття. Цей шлях, на котрий я став, розширив мій світ.
— А до університету ти ні в чому не розбирався?
— Розбирався, та не дуже. Хіба можна порівняти знання, з якими ти прийшов у вуз, з тими, які там одержав?
— Ти став сильніший?
— Став.
— Тобі не страшно вирушати в плавання?
— Принаймні зі знаннями надійніше, певніше…
— А якщо життя скаже: будь вантажником знову.
— Знову ним стану. Та знання залишаться зі мною. І я відчуватиму себе завжди людиною, що знає світ…
— Ти його пізнав?
— Не зовсім, та прагну до цього.
Вітер несе розмови, як голос людського безсмертя. Минатимуть віки, і нестиме він їх уже з інших вуст, але будуть ті розмови такі ж нескінченні, романтичні, освячені юнацькою жагою краси. І через тисячі років любитимуть люди життя, як ми любимо, і хотітимуть жити і прагнутимуть пізнати його.
Оповім ліпше про ротні вчення. Знаєш, як вони проходили? Спека — тридцять градусів за Цельсієм, а ми в повній бойовій викладці.
Мусік сказав:
«Білокрил навіть блокнота з кишені не виймає».
Нерви напружені, піт заливає очі, на гімнастерках проступає сіль.
Ще недавно, коли ми шикувалися, почулась команда:
— Рівняйсь на груди четвертого чоловіка!
Тихо стало, як у вусі. Потім:
— Слободян! Що ви крутите головою?
— Шукаю груди четвертого чоловіка.
Тепер уже на гумор не тягне.
Ідемо в атаку. Степом, яром, знову степом… Ми — піхота. Проповзли танки, і нас підкинули трохи бронемашини, га настав час спішуватися. Більше того, в небо звилася ракета — гази! Потім був «ядерний удар». Ми задихались від спеки, а тут ще протигази, захисні костюми… І не просто прогулянка — атака!
Нарешті все стихло. Взяли «висоту». Дійшли до скирти, що височіла серед проса. Припали до землі-матінки. Ніжна хвиля колихнулась у серцях від того, що атака була несправжня, учбова, що серед нас нема ні вбитих, ні поранених. Є лише втома, яка холоне в жилах, наче літепло під приємним повівом повітря…
Сідає сонце. Пропливають підчервонені вечором хмари. Вітерець перекочується по волоссю проса, наче наша мова:
— Я мріяв колись про військове училище.
— Я теж.
— А мій батько хотів бути істориком. Війна перебила. Тепер каже: учися, сину, хай у твоєму щасті стане й моє…
— Ніщо не зникає безслідно.
— Таке життя.
— Жили люди і житимуть…
— А ти помреш!
— Так, про це страшно подумати. Тебе не стане, а все залишиться. Комусь отак заходитиме й сходитиме сонце, вітер гнатиме по небу хмари, квіти квітнути-муть і шумітимуть трави, а ти нічого не чутимеш — шикнеш, щезнеш… Бр… Страшно!..
— Нічого страшного нема. Ще Епікур сказав: найстрашніше зло — смерть, не має до нас ніякого стосунку, бо, коли ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо. Таким чином, смерть не має стосунку ні до сущих, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує, а інші вже не існують.
— Епікур мудріший за тебе. Та цікаво було б подивитися на тебе, якби сказали: завтра ти вріжеш дуба.
— Природною смертю?
— Хай і природною.
— Коли людина помирає природно — нічого дивного і страшного немає. Так воно й мусить бути. Прикро, безглуздо, коли її вбивають. Убивають на війні.