— У світі й зараз тривожно. І зараз когось убивають, важко повірити.
— Після другої світової на земній кулі ще жодного дня не минуло, щоб не лунали постріли. То в одному куточку планети, то в іншому.
— Кібернетики підрахували: приблизно в чотирнадцяти тисячах п’ятисот тридцяти знаних війнах наклало головами близько трьох мільярдів шестисот сорока мільйонів чоловік.
— А як спалахне світова ядерна?
— Це неможливо!
— Все можливо. Земна куля вже зараз — пороховий погріб.
— Люди не допустять, щоб цей погріб вибухнув.
— Не допустять повторення Помпеї.
— А мо’, вони жадають її? Бо навіщо б кували мечі…
— Жадають президенти, банкіри, а не люди.
— І не Помпея мусить лякати. Помпея — мить, жахлива, але мить, секунда, якщо це ядерна помпея. Жахливіші наслідки, оскільки не всіх вона за ту мить накриє попелом і вогненною лавою. Хтось десь зостанеться. Зостанеться не жити — страждати. Почнеться виродження, поступове вимирання…
— Ні! Цього не трапиться! Люди не допустять війни!
— А президенти?
— Одним з них стане Аргат. Він умовить своїх світових колег ніколи не воювати.
— Коли, вмовиш?
— Я їм голови поскручую, якщо не послухають.
— Здолаєш?
— Покличу на поміч Розбишаку, Мусіка, Гарбузика, Бриля…
— Не забудь розіслати запрошення.
Сім’я наша студентська. Скільки пережито за ці роки! Були свята, були будні. Тут, у колективі молодому, юність розцвіла, тут ми пізнали перші радощі й розчарування, вперше віч-на-віч зіткнулися з бар’єром, за яким починається громадянська зрілість, за яким відкривається поле, де кожен сам собі і орач, і сіяч, і жнець. Усвідомлюючи скору розлуку, хочеш зупинити час, щоб і надалі жити разом, здружено, єдиним гуртом.
Обіцяємо листуватися, часто, принаймні щороку, зустрічатися.
Та чи можливо це?
Можливо, та нездійсненно!
Прогуркотів у небі літак.
Дивлюся вгору. Таке високе небо, такий широкий світ і така маленька людина порівняно з простором. Чому ж їй здається, що тісно на землі?
— Гей, мрійнику, — каже Гайдук, підходячи до мене. — Куди дивишся?
— В обрії, — відповідаю.
— Що виглядаєш?
— Долю.
— В образі?..
Він, гемонський, назвав ім’я, від якого мені стало чаче на Великдень.
Та я перевів мову на Варю. Здається, між нею і Віталієм пробіг чорний кіт. Вона не пише ні йому, ні мені.
Чи не закохалася?
КОНСПЕКТ ДЕСЯТИЙ
От ми й п’ятикурсники!
Страшне і радісне останнє слово. Страшне, як сказав би Віталій Гайдук, бо страшно, а радісне, бо радісно.
Зустрів на бульварі білочубого сябра — Михася Бриля. По-братськи обнявшись, попрямували до університету.
Налетіли дівчата. Сміх, гамір.
— А ти погарнішала.
— Ти змужнів. — Які новини?
— Ляля Сімороз вийшла заміж.
— За кого?
— Художника якогось підчепила. Ой, дівчатка, такого старого!
— Зате з квартирою, машиною…
— Ну, знаєте, я не проміняла б молодості на машину.
— Дивлячись яка молодість.
— Молодість — вона молодість. їй нема ціни.
— Зате машини тепер у ціні.
— Та ну вас!
Вітер гуляє в розбуджених душах, щебіт лунає — дзвінкий, багатоголосий.
Першу лекцію читав Сергій Михайлович Береговий. Його слово було не просто словом. Говорив він урочисто, святково, ніби ми вже прощалися з вузом. І сам був урочистий, схвильований. Блищали молодечо очі (чи не себе бачив у нас?), зривався голос (чи не від заздрощів: ми йдемо в світ, а він лишається на тій же кафедрі, в тому ж вузі, що й п’ять, десять років тому?), мов німб, сяяла сивина на його високочолій голові.
На фронті Береговий був політруком. І чомусь подумалось, що, може, так або схвильованіше він закликав бійців виконати свій святий обов’язок у бою. Ціною крові, ціною можливих жертв, але не посоромити честі Батьківщини, рідної землі… Хтось, може, слухав його востаннє, комусь його слово вчувалося в передсмертному крику «ура», а хтось, може, й зараз десь розповідає своїм онукам, як молодий — майже хлопчисько — політрук піднімав їх в атаку і як вони — батьки й діди порівняно з ним — ішли у бій, умирали і перемагали…
Може, й ми колись згадаємо Берегового — його хист і такт партійця, його доброту, його слово, звернене до нас, а отже — в майбутнє…
І завжди у пам’яті стоятиме висока, струнка постать за кафедрою в рідній альма-матері, й по-синівському ніжні почуття огортатимуть нас при згадці про цю людину, про його розум…