— І ви більше не бачились? — спитав я Миколу.
— Ні.
Охмарбай замислився.
Замислився й я.
Дивилися на задніпровські далі — кудись у простір, ніби сягаючи через роки, століття, заглядаючи у віки прийдешнього. Як там житимуть люди?.. Які вони будуть?..
Все лишиться в минулому. Надто підступне, нещире, підле, непотрібне. І війни, і чвари. Прийде життя нове і затопить землю розквітом прогресу і душі. І забудуться болячки далеких пращурів. Радість нового буде такою великою і щастя таким повним, що люди прийдешнього завтра навіть не зможуть осягнути багатьох вчинків своїх попередників — на їхній погляд, диких, примітивних, темних.
А людське?
Все людське, справжнє розіллється повінню, як Дніпро повноводою весною.
Осінь… Снують тротуаром люди. Каштани збирають. Пронизливий вітерець ворушить листя. Хвиля повітря від прудких машин жене його по асфальту.
Стежив, як один листок — тремтливий, боязкий — опустився на голову хлопцеві, що читав газету. Той труснув чубом і усміхнувся.
У каштанів листя ніби пригоріле, засмагле, червонувате, у тополь — жовте, кленів — жовтогаряче.
Чудові дні осіннього листопаду.
Сиджу в залі історичної бібліотеки. Підходить Зіна Весняна. Брови у неї чорні, а волосся світле, наче пофарбоване, хоча насправді природного кольору.
— Що пишеш?
— Есе.
— А що це таке?
— Ні те, ні се.
Засміялась:
— А я думала: нарис.
— Нарис, — повторив за нею я.
— Щасливий…
— Чому?
— Усі так кажуть. Нариси пишеш і вже друкуєшся. Тебе, либонь, і на роботу пошлють в республіканську пресу. В столиці житимеш…
— Хіба щастя — жити в столиці?
— А ти відмовишся, коли запропонують?
— Не знаю, не думав про це.
КОНСПЕКТ ОДИНАДЦЯТИЙ
Вранці ще нічого не знав, думав про залік. З Віталієм Гайдуком їхали тролейбусом, намугикували пісню про паризькі каштани. Раптом зустрічаємо Максима Петровича Прохоренка.
— Юрію, а я вас шукаю, — звернувся він до мене. — Ви їдете на два місяці у відрядження.
— Куди?
— В Поліське.
— В Поліське?
— Річ ось у чому, — обійняв мене за плечі викладач. — Газета в Поліському слабенька. Штати не укомплектовані. А незабаром ювілей — сорок років із дня виходу першого номера. З райкому попросили двох кращих студентів на допомогу. Вирішили послати вас і Володимира Пироженка.
— Але ж я ніколи не вважався відмінником.
— Відмінник серед вашого брата не той, хто одержує п’ятірки, а хто відмінно тримає перо в руках, — сказав Максим Петрович.
Поліське.
Вже побували в редакції, познайомились, стали на квартиру.
Я оформився на посаду завідуючого відділом сільського господарства. Був у першому відрядженні — в радгоспі.
Чекав у конторі зоотехніка: мав узяти цифрові дані про розвиток тваринництва. Зоотехніка ждала ще й дівчина — кароока, вродлива, ну, лялечка — та й годі. Я все на неї позирав.
Та ось зайшов зоотехнік і спитав дівчину:
— Скільки у вас теличок спаровано?
Оце розмова!
А вона й оком не зморгне, шпарить про бугаїв-плідників, кастрацію бичків тощо.
— А корів усіх спарували?
Цій би дівчині квітки вирощувати в оранжереї, а вона…
— Хто вона? — запитав я згодом зоотехніка.
— Зі станції штучного запліднення.
М-да…
Газета в суботу не вийшла — не було електрики. Працювали в неділю. І в неділю щось лінотип підводив.
Я придивлявся до колективу.
Редактора нема: у довготерміновій (після складної операції) відпустці.
Заступник редактора — він же відповідальний секретар, бо секретар звільнився, а нового ще не підшукали — чимось схожий на Нудненького. Очі світлі, хитруваті.
— Ми б не городили города, якби не мали підстав. Ми можемо, але ж…
Після кожного речення у нього «але ж». Ще вживає: «таке діло». Стенає плечима. У зубах цигарка — як пістолет. На голові картуз набакир, який він, мабуть, не знімає й за обідом.
Учора я щось шукав і зазирнув у його стіл, а там — купа порожніх пляшок.
У редакції— анархія.
Дзвінок з райбібліотеки: