Чи напише дід свої спомини до кінця? У газеті ж із словами «далі буде» він їх не побачить. А якщо й побачить, то вони будуть так прилизані та випрасовані якимсь Пироженком чи Білокрилом, що й сам дід ні їх, ні себе не впізнає.
Дощ мрячить, і сонце світить. Тепло не по-осінньому. На небі красивою дугою, наче шия казкового коня, вигнулась над гривами хмар веселка. Які барвисті кольори! Веселка одним кінцем п’є воду з північних обріїв, другим торкається східного крайнеба. А над нею прозорим сяйвом ще одна, ніби в дзеркалі, проступає.
У нас в Засупоївці казали: веселка — на погожину. Ми, дітлахи, дивлячись на небо, вибігали з хат, танцювали, збуджено лементували, що грози вже не буде — веселка в небі. А хто в дитинстві не боявся грози?
Райдуга підфарбовує верхівки дерев — вони ніби вмочені в яскраві барви пензлі, недбало кинуті художником у велетенську вазу, — підсвічує дахи будинків, настовбурчені шапки солом’яних ожередів…
Автомашина мчить лисніючим шосе назустріч тому кінцеві красивої дуги, що звисає над селом Демидів. У машині, крім шофера і мене, сидить закутана у вовняну шаль огрядна літня жінка, видно лише частину обличчя з блакитними очима під розлогими русими бровами, крупний ніс із родимкою та пошерхлі губи.
— По-моєму, Людмило Симонівно, природа вас з одужанням вітає, — промовляє водій у оксамитовому картузі. — І земля, бачите, ніби оживає під райдугою…
— Мо’, й так, — озивається жінка. — Я ж на ній все життя проробила.
Я їду з відомою на Україні ланковою, героїнею праці Людмилою Симонівною Короленко. Мені сказали, що вона виписалася з лікарні. За нею прибула з колгоспу машина. Лікарня — поруч з редакцією. Я зголосився супроводити її до рідного села, а заразом взяти інтерв’ю для газети.
Машина, мабуть, уже бігла крізь володіння демидівського колгоспу, бо жінка раптом повернула голову до водія:
— Заїдемо, Колю, в гості?
— Куди? — не зрозумів той.
— На плантацію.
— Зараз?
— Зараз.
— А може, відпочинете? Ваші жінки без вас упоралися.
— Е, ні, Колю. Заїдьмо. Хоч одним оком зиркну…
Машина звернула з шосе, пішла обніжком лісосмуги, перетнула навпростець ріллю й зупинилася перед заплавою.
Ми вийшли.
— Аж дихати легше стало. Ви чуєте, як пахне навкруги?
Лице ланкової нагадало лице матері. І засвітилось так, як у матері, коли вона зустрічала мене біля рідної хати під час останнього приїзду. Я подумав про свою домівку, а також про те, що для ланкової поле, мабуть, таке ж близьке, як і домівка, і такі ж ніжні почуття пробуджує рідна хата.
— А після війни тут було непрохідне болото. Ми осушили. Тепер це не долина — золоте дно. Не лінуйся тільки рук докласти.
Відблиски веселки лягають на заплаву.
Йдемо вздовж плантації.
— У лікарні багато я передумала. Лежиш, бувало, вночі — не спиться, а в голові спогади, спогади… В’ють гнізда, як прилітні птахи. Старість, кажуть, не радість. Та, повірте, мені не сумно, що вже шістдесят маю. Отак подивлюся на свій шлях й думаю: недарма хліб їла. Всяк доводилось у житті, а все-таки добре, що в колектив, до людей пішла.
Бувають у житті хвилини, особливо в літніх людей, коли хочеться висловити комусь всю душу, поділитися пережитим, найзаповітнішим. Слухати таку розповідь — все одно що читати цікаву книжку. І оцей райдужний осінній день, і запах мокрої поліської землі, і повернення на плантацію — все настроювало Людмилу Симонівну на відвертість.
— П’ятеро нас було в батька: два брати і три сестри. Землі ж мали чотири десятини. Мені, найменшій, припадало півдесятини. Ці клаптики розкидані були у дванадцяти місцях. На кожному навіть жати удвох було тісно… У двадцять дев’ятому до колгоспу вступили. Коней поприводили, вози стягли. Усуспільнили одноосібне майно. У клуні склад створили з борін, плугів та іншого реманенту. А вночі хтось підпалив клуню. Важко починався колгосп… Кожна нова людина потрібна була для артілі, як повітря. Хіба я цього не розуміла? А брат мій Левко — він з активістами водився — приходить якось, так схвильовано: «Людо, ти віриш у колгосп?» — «Коб не вірила, не пішла». —«Ланку згуртуєш? Таку, щоб прикладом у труді була». Не знаю, що казати. Розгубилася. Тої пори була я ще молода. І радісно стало, що таку честь мені довіряють, і боязко, бо не знала, що то за робота ланкової. Довго обмірковувала Левкові слова, а тоді наважилась. І вранці по найближчих подругах пішла. Так і так, кажу, дівчата, давайте працювати гуртом. Разом у поле, разом з поля… Вагалися, але послухали, бо жили зі мною душа в душу. Виділило нам правління плантацію. І почали ми… Носили пеленами з дому попіл, курячий послід, та добрив все ж не вистачало. Та й труд важкий був: руками ж бо все робили — тоді ще ми не знали, що таке механізована обробка цукрових буряків. Урожаї низькі одержували. Тепер інша річ.