…Минула година, а може, й дві, а ланкова все не покидала поля.
— Признаюся, скучила за оцим усім, — роздивлялась навкруги. — Бурти, рілля, старе бадилля. Що тут особливого, здавалося б, а тягне сюди.
«Мати наша хліборобська, безсмертна мати», — думав я про цю жінку і про тисячі інших, таких, як вона, на чиїх мозолях, здається, тримаються і мир, і світ, і люди, і земля.
Для неї поле — то і сім’я, й діти, і любов; то робота і спочинок; то свята й будні; то надія й все — довге, як нива, життя.
Я скинув капелюх і подумки благоговійно схилився до її ніг.
«Саме про таких людей і треба нам, журналістам, писати», — подумав я. Зрештою ми знову сіли в машину. Загув мотор. Дві мережки з-під коліс потягнулися по сирому грунті.
Веселка згасла, та вмита рясним дощем земля запиналася шовком сонячних променів і грала-вигравала бадьорими гамами соковитих барв.
Останній дзвінок.
В аудиторії гасла, плакати, розвішані стрічки — творіння наших художників і словесників.
«Ви безсоромно молоді і вже — журналісти! М.П.Прохоренко».
«Готую новий спецкурс. Привіз із Ленінграда два пуди літератури. О.О.Нудненький».
«Ми з вами ще зустрінемось на широких ланах стилістики, публіцистики і журналістики. П.П.Барабанний».
«Я певен, ще ви все знаєте, проте, мабуть, все-таки трохи дещо забули. Оцінку поставлю вам авансом. С.М.Береговий».
«Може, паче чаянія, вам щось і запам’яталося за п’ять років. Ю.П.Пустовар».
«Прослухали курс наук, значить, кінець. Ректор».
А ось і сам ректор заходить. Оплески. Оркестр самодіяльного ансамблю грає туш.
До мене схиляється Віталій Гайдук:
— У житті кожної людини буває мить, яку вона чекає з особливим нетерпінням, а потім сумує, що вона вже настала. Оце та мить…
Варя, що сидить поруч, шепоче:
— Крилатику! Скажи: як ми з тобою прощатимемося? Ні, ми не прощатимемось. Ми лише мовимо: до побачення. А все буде так, як є: ти писатимеш мені, я — тобі. Домовились?
— Не тобі, а вам уже. Щоб не було ревнощів, — показую очима на Віталія.
У неї в зіницях тріпоче тривога: а раптом цього не станеться, чого вона жадає і що ось-ось має здійснитися.
— Ні, мені. Правда, — поспішає вона. — Я, може, багато беру на себе, але для мене ти справжній друг. І я б хотіла, щоб і ти відчував до мене те саме.
Ми вже живемо в новому світі. А з того, минулого, долітає лише голос ректора:
— …Ще півроку ви набуватимете мудрості в рідній альма-матер. Потім понесете її на свої поля діяльності, як сівачі на сівбу добірне зерно. Що вам сказати на дорогу? Ви ступаєте на важку путь журналіста. Беріть із собою назавжди мужність, стійкість, високі почуття партійності, уміння ніколи не кривити душею… Ви мусите пам’ятати, що є спадкоємцями ленінської гвардії публіцистів — Луначарського і Воровського, послідовниками Кольцова і Галана, Лідіна і Горбатова… Приймаючи їхню естафету, не жалійте себе, будьте чесними, сміливими бійцями партійної журналістики… Скрізь і всюди працюйте так, щоб прапор землі нашої і ленінських ідей освітлювали дорогу людям усієї планети!.. Ні пуху вам, ні пера!
Ми переживаємо свято.
Вдивляюся в обличчя друзів. Вони не такі, як завжди. У них з’явилося щось серйозніше, розумніше, світліше… Вони вже сповна відчувають відповідальність, яку беруть на себе перед народом, державою, партією… Вони вже не пустотливі хлопчики і дівчата, вони, мов ті бійці, що в сірих шинелях давали колись клятву перед боєм і серед яких стояв високий, худорлявий атлет Сергій Береговий, що з другого курсу йшов захищати підступи Славгорода від навали ворога…
Ця асоціація виникає, либонь, тому, що слово бере саме він, партійний ватажок університету.
— Я ціную найбільше дві спеціальності, — промовляє Сергій Михайлович, — лікаря і журналіста.
Знати, що сказати і коли, — талан мудрих. Цим таланом природа сповна наділила Берегового. І як добре, що ми зустрілися з ним, слухали його лекції, жили, так би мовити, під одною стріхою, а отже, не лише мали нагоду запам’ятати його найкращі риси, а н частково перейняти їх, узяти з собою, збагатитися одбірними зернами набутого ним досвіду. Той досвід, ті зерна проростуть серед людей і в наших засівах — в ім’я цього Береговий воював, заради цього обрав фах суспільствознавця, викладача вузу і щороку вітає та проводжає студентські ватаги, що, мов журавлині ключі, то прилітають з вирію, то відлітають…