Він продовжує:
— Лікар — це прекрасна і благородна професія. Журналіст — це прекрасна і висока професія. Так, висока — з точки зору суспільного становища. Ви лікуєте хвороби не окремих індивідуумів, а цілих явищ. Ваш обов’язок дбати, щоб у здорових тілах був здоровий дух. Ви законодавці моралі й свідомості. Ви ідеологи. Жоден суспільний рух не обійдеться без вас, жодний почин державної ваги немислимий без вашої участі. Ви — рупор партії і спілкування з народом. Вам дається в руки велика зброя. Тримайте ж її завжди в чистоті, напоготові. Знайте, по кому стріляти, і вмійте стріляти! Бажаю вам щастя!
Оля сиділа біля вікна. Чому вона в ці хвилини не поруч зі мною, чому навіть не гляне в мій бік? Як я жадаю, щоб вона зрозуміла Берегового, зрозуміла мене!
А слово лунає за словом. Викладачів змінюють студенти. Поети читають вірші. Дівчата втирають сльози…
І врешті, наче птаха, злітає в аудиторії пісня. Наша лірична, журналістська:
Летять літаки, мчать машини, бредуть пісками каравани, гуркочуть цехи, пилюга стовпом здіймається над житнім ланом, на ракетному полігоні виблискує в променях першої зорі гостроноса ракета — і там, у небі, й серед пісків, на полі й у заводі бачиться скромний мандрівник з блокнотом…
Так, варто жити!
І життя прекрасне.
КОНСПЕКТ ДВАНАДЦЯТИЙ
Дні як сторінки календаря: зірвав — і нема, зірвав — і нема…
Дні як сторінки календаря…
Варя Ремез виходить заміж. Про це знаю лише я. Виходить за Віталія Гайдука. «Нарешті», — полегшено зітхаю. Варя — й поготів.
У Палаці одружень відбулась церемонія реєстрації шлюбу.
Я сидів у вестибюлі, чекав.
Аж ось оголосили:
— Тепер хай пройдуть гості.
Маршем ударила музика.
У зал заходжу я — худий, як тріска. Один-однісінький.
«Оце всі гості?» — вловлюю німі запитання в очах службового персоналу.
Гайдук і Ремез, точніше — відтепер обоє Гайдуки — не хотіли, щоб про цю подію знали на курсі. Може, тому, що Варя вже чекає дитину.
Весілля вони справлятимуть у Віталієвому селі, в Розквітному. А я їду на комсомольську будову — маю доручення журналу, в якому друкувалися мої нариси.
Обіцяю бути на золотому весіллі.
А коли так — треба дожити!
Зайшов у нашу багатотиражку. Гарбузик переписував на машинці свою дипломну. Показав відтиск мого фото, що йде в номер разом з нарисом.
— Тепер, Юрку, тебе точно залишать у Славгороді.
«Дивак!» — подумав я.
Біля університету зустрів Холода і Мусіка.
— Чув? — спитав Холод.
— Що? — спитав я.
— Лариса Короб-Краєць народила сина, — похвалився він.
— От чого досягли наші студенти! — додав Мусік.
Ще одна зустріч. З Михасем Брилем.
— Сьогодні відніс заяву до ЗАГСу.
— З ким?
— З Джульєттою. Хотіли в неділю піти, а я забув паспорт у «періодиці». В понеділок побоялися — важкий день. Пішли у вівторок…
— Щасти вам! — потис йому руку.
Михась ще взимку написав листа в Петропавловськ-Камчаіський, запитував: чи є місце в газеті? Тепер звідти надіслали виклик. Михась поїде на Камчатку з молодою дружиною, з «декабристкою» Джульєттою.
Ще новина: Охмарбай відпустив бороду.
Тосік також перестав голитися.
Випускники!..
Моя любов безсила розтопити кригу Олиного серця.
Час розвіяти дурман, час!
У неділю, перед вечором, я зайшов до неї. Сиділа у світло-синій блузці. Нігті свіжо наманікюрені, губи підмальовані. Очі у куточках теж підведені олівцем. І від того здавалися трохи розкосими.
Я подумав: задля мене вона ніколи так не чепурилася.
Не встиг я до кінця про це подумати, коли чую — стукає хтось.
До кімнати ступив елегантний, такий наче аж прилизаний тип — високий, у чорному костюмі модного крою. На руці перекинутий білий плащ. Денді! Сів проти мене.
На столі у склянці з-під майонезу синіли проліски — зів’ялі, сухі.
— Коли я стану молодим і красивим, я приходитиму до тебе завжди із свіжими квітами, — бовкнув я нерозумно.
— Для того щоб носити дівчатам квіти, не обов’язково бути красивим. Досить вихованості.
Удар денді був дошкульним.
Перед Олею я не міг такого стерпіти.
У селі за дівчат хлопці билися. «З-за дівчини хлопці б’ються», — навіть у пісні співається. На мить я уявив себе в ролі сільського парубка.