Я вийшов на вулицю, купив за останні копійки пучечок фіалок і, повернувшись, ставлячи квіти в склянку, перефразував Гоголя:
— Виховуючи інших, виховуєшся і сам.
Оля вже тримала в руках сумочку.
— Я готова.
На ній були білі черевики з надто високими, наче ходулі, підборами. Невже вона хотіла перед ним здаватися вищою?
Я тихо спитав:
— Це він?
— Поговоримо потім. Зараз я йду в кіно, — уникла прямої відповіді.
— З ним?
— Ти ж не запросив!
— Виходь за мене заміж, — бовкнув я.
— Ти що?
— Я не жартую.
Вона засміялась.
— Не жартую, — повторив я. — Виходь!
Вона ще раз засміялася й сказала:
— Ти запізнився, любий…
Я зрозумів, що вів себе по-дитячому і то миті, коли хотів дошкулити гостеві, і потім… Збирався мовити щось дотепне, розумне, щоб якось реабілітуватись перед Олею, та, поки думав, вона вже збігла по сходах:
— Чао!
Доганяла денді, що йшов попереду.
Вона поспішала за ним.
Цвіте, доцвітає акація. Тополиний пух у повітрі. Поважно, нікуди не поспішаючи, бродять в університетському парку славгородці. Спокійні, гідні себе. На лавочках — заглиблені в конспекти студенти. Якась жінка в блакитному смакує морозивом. Двоє старих грають у холодку в шахи. Спокій, тиша…
Тільки не в нас, випускників.
Складено останній екзамен. У душах грають хвилі молодого моря. П’ять років позаду! Шторми, бурі, циклони! Все пережито! Попереду — яснина, голубінь, сонце!
А тим часом тривожно…
Чому?
«Життя ще стільки синців вам насадить, — мовив на прощання Сергій Михайлович Береговий, — що про університет ви згадуватимете, як про найсвітліший час свій».
Хай садить!
Аби швидше — в його кипінь.
До води припав синій досвіток.
Пливемо в Канів, на Тарасову гору. На юті музика, танці.
— Ходімо стрічати сонце!
Жовта хвиля піниться під лопатями теплохода, а за кормою лягає рожевими покосами, наче валки на житньому полі, коли спалахує зоряниця.
Береги втопають у сивому мареві серпанку. Сонця ще не видно. Гори, верби, очерети… Нарешті над горбами висувається червоний язичок.
— Люди, сонце!..
Під тихий його схід лунає вальс. На хвилях маячить самотній човен рибалки. Завмирають від краси світової і береги, і Дніпро, і гори. А яке видиво — схід денного світла!
Ось уже й промінь побіг по воді, наче боса дитина-росяною доріжкою. І знову — гладінь. Кольори сонця, міняться. Рожеві, червоні, оранжеві, срібнозолоті…
Причал…
Ідемо до могили. Дівчата, хлопці. Парами і поодинці. А Олі нема.
Оля…
«Ти запізнився, любий…»
Мої думки обриває промовець. Починається мітинг.
— Тут, біля Тараса, людини, що ввібрала у себе все краще свого народу: його волю, його душу, його думку, — ми клянемось віддати всю свою силу, енергію, свої знання тобі, Вітчизно!
Голос промовця — молодий, дзвінкий, як ранок на горі.
— …Уклін тобі, Тарасе, земний від нас, студентів. Ми принесли тобі свою любов, свою подяку. Устань і подивися — на лани широкополі, на Дніпро і кручі — й-очі твої помолодшають, і зморшки розійдуться на чолі… Ти завжди в наших серцях. Благослови ж нас у ранок цей чудовий на дорогу далеку, на діла славні. А ми поклянемось, що боротимемось до останньої краплі крові за щастя народу, за його сучасне і майбутнє, як боровся ти!
— Клянемось!
— Клянемось!
— Клянемось!
Мелодія вихоплюється, як промінь сонця. Вихоплюється і наростає, дужчає, шириться, повниться, наче вітрило на повітряних хвилях. Ніби з самої могили виростає вона з грудей Тараса. Летить дужо, крилато, даленіє і затихає десь над водами великої ріки.
І на мить здається, що то звучить живий голос самого Тараса Шевченка.
Цвітуть каштани. Синіє Дніпро. Сонце розпускає святкові шати і гріє, золотить усе довкола.
А над нами схиляє голову Тарас, ніби дослухається до чогось, ніби хоче вловити наше дихання.
На небі — ні хмарини. Чиста, бездонна глибина переливається в золотому шовку.
Чуєш, Дніпре?
Чуєте, лани, гори?
Чуєш, Тарасе?
Це співають твої діти, внуки твої, твоє майбутнє — про щастя співають.