Невідомо, чи пана Попастратоса справді охопило таке збудження, чи, може, він хотів, приголомшити Саїда й примусити його продати перли, але на Саїда цей вибух не справив аніякісінького враження. Саїд тільки всміхався, і, як закоханий, дивився на свої перлини.
Проте Абдаллах дивився на Попастратоса…
А потім став дивитися на перлини. Але не так, як закоханий. Пан Бабелон був першим, хто помітив цей голодний погляд. Щось змінилось у запалих Абдаллахових очах, які ще хвилину тому були цілком байдужі. Вони ніби запали ще дужче, зникли в тіні, а на обличчі лишилися тільки дві темні западинки, наче на черепі кістяка. І все-таки помилитися щодо виразу цих очей не можна було, бо, власне, цей вираз був написаний на всьому обличчі: то була хтивість і пожадливість — хижа, вовча жага.
Саїд ненароком подивився на свого сина й зрозумів цей погляд. І одразу ж судорожно закашлявся. Приступи ядухи завжди дошкуляли йому під час сильних зворушень. Іноді ці приступи розлючували його до нестями. Нещодавно Саїд наказав вигнати з острова місцевого хакіма, який не міг полегшити його страждання. Тепер він лікувався сам відварами трав, які йому привозив хакім з Массауа, та ще тим, що два дні на тиждень перебував у центрі острова, далеко від моря, оскільки вологе повітря, мовляв, погіршувало його стан. Але все це допомагало Саїдові лише в його уяві.
Ось і тепер, перехопивши Абдаллахів погляд, він затрусився від приступу кашлю. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. Обличчя почервоніло, потім стало попелястим.
— Віднеси перли, — кивнув він Баширові й повалився на подушки. Кашель не відступав. А Абдаллах помалу встав і схилився над Саїдом… Погляд батька зустрівся з поглядом сина, й вони зрозуміли один одного.
Тієї ж ночі Алі Саїд наказав поставити до дверей своєї спальні варту й призначив невільника, який відтепер куштуватиме на очах у Саїда всі страви та напої. Потім Саїд замкнувся з Баширом і довго радився з ним щодо перлів.
А тим часом пан Бабелон і пан Попастратос поверталися до пристані. Балакаючи, вони не торкалися подій цього вечора. Попастратос розповідав про свої безладні мандрівки, пояснюючи їх бажанням хоч раз у житті побачити невільницький корабель і оглянути його вантаж; але досі йому не щастило. Пан Бабелон на це коротко зауважив, що всі чорні слуги в Саїдовому будинку — невільники. Попастратос, певна річ, знав це, але йому хотілося б хоч раз побачити рабство, так би мовити, в «стані зародження». Адже, мабуть, ніде в світі вже…
Пан Бабелон мовчки покивував головою. Він міг би дати своєму приятелеві цінну інформацію і в цій справі. Він багато знав, проживши так довго в цих місцях. Знав і те, що від чужинців здебільшого лишається прихованим. Але він мовчав: у голові його ворушилися інші, набагато цікавіші думки.
Другого дня в Джумеле з'явився Саффар, який зачув про візит чужих кораблів і хотів розпитати, чи не потрібні котромусь із них матроси. Пан Бабелон відмовив йому, так само, як і нахуда «Ель-Сейфа». Але випадково з каюти вийшов сам пан Попастратос і, побачивши на чолі у Саффара шрам, у вигляді кривого меча, вигукнув жартівливо:
— Ось хлопець, якого я шукаю! Ель-Сейф до «Ель-Сейфа»! Меч до «Меча»!
Так потрапив Саффар на Попастратосів корабель, де знайшов собі доброго друга. Звали того друга Гамід, родом він був з Верхнього Єгипту й умів читати та писати.
Невдовзі після Саффарової втечі в житті ловців перлів сталися зміни.
На світанку наступного дня хаджі Шере дав наказ відпливати, незважаючи на те, що на кораблі стало на два ловці менше — не було Саффара й Раскалли. Врешті, в Джумеле хаджі Шере й не міг би знайти їм заміни, а їхати до Массауа й марнувати на пошуки двох ловців погожі дні ловецького сезону він не хотів. Та й меншим виловом він не хотів задовольнитися, й тому гукнув на пораду серінджа.
Вони сиділи вдвох на палубі, в затінку піддашка, а корабель тим часом плив на південь. Сонце, яке щойно виринуло з-за обрію, поволі здіймалося вгору, схоже на велетенську монету, розпечену спочатку до червоного, потім до білого й нарешті до такого сліпучого відтінку, що боліли очі дивитись на нього. Хаджі Шере та Бен Абді пили кагву мур, що її приготував якийсь із хлопців, і розмовляли, позираючи з-під примружених повік на свою команду.
— Одна гурі буде порожньою, — мовив хаджі Шере.
— Це значить, що ми виловимо лише шість сьомих черепашок, замість семи сьомих, — швидко підрахував Бен Абді, несамовито чухаючи скреблом спину.
— Так, — погодився нахуда й за старою звичкою додав: — Іншаллах!
— Іншаллах, — зітхнув Бен Абді. — Така воля аллаха…
Але ці слова, це заклинання, що з покорою вимовляється в усьому магометанському світі, що лунає від Босфору аж до Індії та індонезійських островів, у серінджевих вустах були лише пустим звуком.
Хаджі Шере сьорбнув йєменської кави, й очиці його на мить зупинилися на серінджеві, а тоді знову забігали від одного ловця до іншого…
— Що ти порадиш? — спитав він.
— Не знаю, чи це дасть щось, — пробурмотів Бен Абді, — але спробувати можна: ми маємо сім човнів і дванадцятеро ловців. Якщо посадимо в кожного човна по троє…
— Це — чотири гурі, а три залишаться порожніми? — пирхнув хаджі Шере із злістю. — Ти справді син ослиці й барана!
Бен Абді почервонів.
— Але ж вислухай мене до кінця, о нахудо, а тоді вже докоряй! — вигукнув він роздратовано. — А не хочеш, то шукай поради в свого неперевершеного розуму! Так, ловці в нас будуть лише на чотирьох гурі, але пірнатимуть вони частіше. Один ловець перебуватиме під водою, а двоє тим часом відпочиватимуть. А зараз що робиться? Той, що був на дні, уже виринув, але той, що в човні, ще не хоче пірнати, собачий син. Він чекає й дихає — обидва чекають і дихають! Скільки? Скільки схочуть! А тепер, за нашим наказом, вони матимуть на відпочинок точно визначений час: пірнає перший, а коли виринає, відразу ж іде в воду другий, виринає цей, і відразу пірнає третій. Ніяких зволікань, о нахудо. Ну, то що скажеш про цей витвір мого розуму.
Серіндж Бен Абді переможно відсапувався. Промова вийшла довгенькою, а він її випалив одним духом. Та про дві речі серіндж і словом не прохопився. По-перше, про те, що в Перській затоці з прадавнини існує такий порядок: у кожному човні перебувають не двоє ловців перлів, як тут, у Червоному морі, а кілька, й ті нирці безперервно пірнають один за одним. Бен Абді знав про це, бо кілька років тому плутані стежки торгівлі привели його на Бахрейнські острови, де він і познайомився з тамтешнім способом. А по-друге, Бен Абді не сказав про те, що човни ловців перлів у Перській затоці значно більші, ніж гурі Червоного моря, й що команда на них, як правило, складається з п'яти ловців, як виняток — з чотирьох, але ніколи не буває з трьох. Та й навіщо було йому казати це? Однаково тутешня гурі не вмістить у собі більше трьох норців, та коли б навіть якимось дивом і вмістила, то чого варта була б тоді серінджева пропозиція. Вона б не мала сенсу, бо перестала б бути вигідною. Бо коли дванадцятеро чоловік поділити на четвірки (не кажучи вже про п'ятірки), вони займуть три човни, й під водою одночасно перебуватимуть троє ловців; коли ж їх поділити на трійки, то човнів буде вже чотири, й тоді чотири чоловіка перебуватимуть одночасно під водою, а вилов зросте на третину. Так думав серіндж Бен Абді й тому мовчав… Тож і справді ця пропозиція до певної міри була витвором серінджевого розуму!
Помовчавши й відсапавшися, серіндж очікувально глянув на нахуду. Але хаджі Шере мовчав. Він задумливо дивився на вершечок щогли, який погойдувався на тлі неба, наче верхівка дерева під поривами урагану.