Так, він бачив усе, бо, хоч пан Попастратос і притиснув його щосили до палуби, Саффарові очі не були закриті. Він бачив, як пан Бабелон ступив крок до керма, бачив, як він крутнув кермове колесо, скерувавши корабель у згубному напрямкові, бачив ті побілілі суглоби, бачив, хоч і збоку, спокійне Бабелонове обличчя, вимушено спокійне, бо з чола його струменів піт… Саффар бачив навіть більше, бачив вираз цього обличчя, зміненого до невпізнання, незважаючи на весь той спокій. І це було найстрашніше, бо здавалося, що з Бабелона несподівано спала шкаралупа, машкара чи якась пов'язка, яка завжди була на ньому, аж до цього часу, а тепер раптом на кілька секунд лишила обличчя відкритим. Відкритим і жахливим. І хоч риси його були такі ж округлі, як і раніше, але вся добродушність раптом зникла й лишився тільки огидний вираз гієни. І хоч не було на тому обличчі ні гострого звірячого писка, ні іклів… та однаково цей присадкуватий чоловік біля керма був схожий більше на звіра, ніж на людину. Це була справжня гієна, яка зриває м'ясо з мерців, аби набити собі черево, яка з насолодою принюхується до того, від чого інші блюють. І все ж таки це був старий знайомий пан Бабелон.
Так, на палубі знову стояв тільки пан Бабелон, який з усмішкою полегкості зітер з обличчя не лише піт, а й той вираз хижака чи пожирача здохлятини. «Вітер» загинув, розітнутий «Мечем», який виправдав свою назву.
Поштовх і вигуки переполошили команду, й темні постаті матросів з'явилися на палубі. Лише тепер Попастратос відпустив Ель-Сейфа. Пан Попастратос тремтів, і очі в нього були вибалушені, наче у риби.
— Цей ідіот! — заверещав він, смикаючи Ель-Сейфа за руку. — Цей нікчема налетів на Азізів корабель! Він п'яний?! Чи збожеволів?! Хапайте його!
— Отак буває, коли до керма допускають негра, — мовив докірливо пан Бабелон. — А ви знаєте, друже, скільки клопоту тепер буде?.. Шестеро чоловік потонуло, перш ніж ми вирвали в нього кермо, — звернувся він до переляканого нахуди, який прибіг, ледь прочумавшись од першого сну.
— Це неправда! — вигукнув Ель-Сейф. — Вони самі це зробили!..
— Замовкни, негіднику! — гаркнув пан Попастратос і вдарив Ель-Сейфа кулаком в обличчя. — Зв'яжіть його, кажу вам! Зв'яжіть його!
— Не хвилюйтеся, друже, адже я був свідком, — мовив пан Бабелон заспокійливо. — Винний у всьому негр, і він відповість за це.
Ель-Сейф звів угору голову. Він знав, що немає сили, яка спростувала б свідчення двох багатих європейців. Він поглянув на пана Бабелона. Але було темно, і Ель-Сейф побачив лише світлу пляму замість обличчя.
Пан Бабелон також не бачив Ель-Сейфових очей. Але помітив рух, яким Ель Сейф звів голову й трохи збентежився, його це здивувало: адже негр повинен був схилити голову, скоряючись волі аллаха… Пан Бабелон і справді був надзвичайно спостережливою людиною.
Ель-Сейф не пручався, коли йому скрутили руки за спиною: він знав, що зараз ніщо йому не допоможе. Потім двоє чорношкірих матросів відвели його до комірчини, й він ліг там, де йому показали.
— Це неправда, — сказав він матросам. — Вони самі це зробили.
Матроси, не розуміючи, поглянули на нього:
— Навіщо це їм? Шайтан потьмарив тобі голову, Ель-Сейфе. На тебе чекає лиха доля.
І пішли собі.
Нахуда стояв біля керма й схвильовано намагався довести Попастратосові, що треба негайно повернутися до Массауа й повідомити про цей випадок. Не можна, потопивши чужий корабель, спокійно плисти далі.
— Він має рацію, — поважно сказав пан Бабелон. — Звичайно, шкода, що Башир так далеко випередив нас, але стався гідний жалю випадок, а ми не безсердечні люди. Ми повинні виконати свій обов'язок, і лише після цього вирушимо знову. Та й взагалі, принаймні треба позбутися цього клятого негра, який безнастанно скиглив би на палубі та оббріхував нас. Просто не йметься віри, що в такої примітивної нікчеми може бути стільки безсоромності й зухвальства.
Тож справу вирішили: повернули корабель гострим мечем до Массауа й прибули туди ще вдосвіта. Пан Попастратос і пан Бабелон передали Ель-Сейфа портовим чиновникам, докладно розповівши про все, що трапилось, по-дружньому побалакали з тубільцем-помічником начальника порту, який був їхнім приятелем і колись брав участь у святкуванні іменин короля в Попастратосовій оселі. Після цього вони повернулися на корабель.
Виходячи з приміщення, пан Бабелон зустрівся очима з очима Ель-Сейфа. Ель-Сейфів погляд справив на чоловіка з парасолькою неприємне враження — панові Бабелонові здавалося, ніби цей негр зліплений не із звичайного тіста, що він не скориться й не простить. І не простить!
Пан Бабелон посміхнувся: наче хто потребував колись, щоб його прощав негр! Святий боже!.. Пан Бабелон ішов і посміхався. Але на серці в нього було неприємно — наче там прокинувся страх.
Помічник начальника порту перебирав чотки. Він був у доброму гуморі, а через те поблажливо поставився до Ель-Сейфа. «Хоч-не-хоч, — казав він, — а тебе треба затримати, але тільки до розслідування справи. Потім тебе відпустять, бо винний також і пан Попастратос, який не мав права ставити до керма людину, котра не складала іспитів і не одержала відповідних документів. Це влетить панові Попастратосові в копійчину. А тепер ходи, хлопче, й наберись терпіння».
Ель-Сейф не пішов. Він хотів розповісти все, виправдатися, сказати правду, заприсягнувшись ім'ям аллаха. Тоді Ель-Сейфа потягли силоміць, а помічник начальника затулив вуха, щоб не чути крику. Ель-Сейфа потягли за місто, туди, де починалась пустеля й де стояла тимчасова в'язниця — невеличка споруда, в якій колись була розташована різниця. Охороняв її глухенький вартовий турецького походження. В'язня замкнули в коморі, де колись був склад різницького знаряддя. Комора мала дах з гофрованої бляхи, до якої нещадно палило сонце. Массауа вважається одним з найспекотливіших місць у Африці, а ця комора, поза всякі сумніви, була найспекотливішим місцем у Массауа, тим паче, що вона не мала навіть вікон, крім вузесенької шпарки під дахом. Але скорпіонам тут подобалося, й вони, трусячи хвостами, виповзали з численних щілин у стіні.
Не минуло й двох годин, як Ель-Сейф уже був геть мокрий від поту, ніби щойно виринув з моря, де шукав перли.
його мучила спрага, бо він необачно випив усю свою воду, і тепер марно гукав вартового. А той або не чув, або не хотів почути.
— Води! Дайте мені пити! — волав Ель-Сейф. — Це не я зробив! Це вони зробили, оті два чужинці! Вони навмисне потопили «Ель-Pix»! Аллахові це відомо! Аллах акбар!
І другого дня він так само кричав та благав, бо спрага була нестерпна, й відчай теж…
На третій день Ель-Сейф замовк.
Тим часом пан Попастратос разом з паном Бабелоном уже підпливали до Ассаба.
Вони кинули якір у цьому нужденному порту, але, не знайшовши й сліду по Баширові, поквапливо вирушили далі до Баб-ель-Мандебської протоки. Так поквапливо, що мало не розбилися.
Це сталося неподалік Обока. Був ранок, досвітній присмерк, наче туман, ще висів над морем, коли корабель трусонуло набагато дужче, ніж тоді, як він розітнув «Ель-Ріха». І раптом «Ель-Сейф» з тріском нахилився вперед, на ніс, на свій великий меч…
Пан Попастратос зіскочив з ліжка й, майже голяка вибігши на палубу, побачив, що корабель тільки наразився на піщану мілину й затонути не може. Але меч «Ель-Сейфа» так глибоко зануривсь у пісок, що на швидке визволення не було надії.
На щастя, того ж дня поблизу плив арабський вітрильник, нахуда якого згодився взяти пана Бабелона та Попастратоса принаймні до Обока. Наказавши команді вивільняти корабель з мілини, вони рушили далі.
Виявилося, що їм пощастило, бо Башир з'явився в Обоку лише тридцять шість годин тому: він відіслав назад Саїдів вітрильник і пересів на прочанський корабель, який повертався з Джидди — порту поблизу святого міста Мекки — й кинув тут якір лише для того, щоб висадити прочан.
— Куди ж він поплив?