У Башира затрусилося підборіддя.
— Але яким робом вони дізналися, що він у мене?
Хвилину пан Бабелон дивився на нього з такою цікавістю, ніби міркував, чи є в світі істоти, боягузливіші від цього старигана.
— Дізналися, бо я їм про це сказав. Англійці — мої давні друзі, а він погано ставився до мене, справді погано… — Пан Бабелон зненацька нахиливсь уперед. — Та й ти також погано ставився до мене!
Башир безтямно забелькотів щось.
— Не запирайся! — гаркнув на нього пан Бабелон. — Я вже не кажу про те, що ти вкрав перли Алі Саїда…
— Я не вкрав їх, — змігся нарешті Башир на відповідь. — Саїд давно звелів мені, щоб я по його смерті відвіз перли далі від Дахлака й повернув їх морю. Саїд не хотів, щоб перли дісталися Абдаллахові! Присягаюся тобі…
— І ти повернув їх морю? — спитав пан Бабелон, відкинувши полу Баширового халата й захоплено вдивляючись у мерехтливі перлини.
— Я не зміг… — схлипнув Башир. — Вони надто прекрасні… Я люблю їх…
— І тому ти вирішив продати їх моєму ворогові, га? — іронічно пробурчав пап Бабелон. — Ні! Ти таки погано поставився до мене. За моєю спиною ти домовлявся з чужинцем, незважаючи на те, що ми з тобою давні знайомі і я завжди був прихильним до тебе. А я б тобі запропонував стільки ж, як і він.
— Ось вони! — вигукнув Башир благально. — Купуй, я продам їх тобі за ту ж ціну, що і йому. Я не знав, що ти тут.
— Міг би приїхати по мене й до Массауа. Оце з твого боку був би справжній доказ доброзичливості, — заперечив пан Бабелон і взявся рахувати перлини. Кілька хвилин панувала тиша. — Сто шістнадцять, сто сімнадцять, сто вісімнадцять! Що це? Невже старий ненажера видавив з моря ще одну?
— Так, — прошепотів Башир. — За тиждень до смерті…
— Гаразд, — сказав пан Бабелон, зсипав перли до полотняної торбинки й поклав ту торбинку до кишені. Кишеня випнулася, наче в ній лежав гранат, але в цю хвилину то була, безперечно, одна з найкоштовніших кишень у світі. — Якими грошима заплатити тобі? Англійськими, французькими чи турецькими?
Але перш ніж Башир відповів, пан Бабелон додав, почухавши під носом:
— Хоча тепер тобі, мабуть, не потрібні ні ті, ні інші, бо за хвилину англійці /прийдуть і по тебе.
На безформному, посинілому Башировому обличчі прозирнуло щось таке, що важко було назвати виразом.
— Я ні в чому не винний! — закричав він, наче його вже засуджено. — Присягаюсь!
— Ти багато в чому винен. Ти спілкувавсь із шпигуном, а тепер ще в тебе знайдуть багато грошей, — пан Бабелон замислився, підважуючи рукою кишеню повну перлів. — Мабуть, найкраще б ти зробив, коли б зник звідси якомога швидше… Але як це зробити? Кгм…
Башир не зводив очей з Бабелонових уст, чекаючи їхнього вироку: порятунок чи загибель.
— Кгм, — міркував уголос пан Бабелон. — Справді, мабуть, найкраще я прислужився б тобі, коли б замість першого виплату негайно переправив тебе до Джибуті, В мене тут є корабель, і англійці вірять мені… А вже в Джибуті ми б домовилися про все інше. В усякому разі ти не будеш бідніший, ніж у час свого народження.
Пан Бабелон посміхнувся, зиркнувши крадькома на Башира, чи зрозумів той дотеп. Але Башир, певно, не зрозумів — він зараз не тямив нічого.
— Згоден? — спитав його дотепник, швидше заради чемності.
Башир кивнув. Потім підвівся.
— Ні, — зупинив його пан Бабелон. — Коли ми вийдемо разом, це може впасти в око. Збери свої речі й за дві години приходь у порт. Ми зачекаємо тебе.
Башир завагався.
— А тобі можна вірити? — зітхнув він важко. — Ти мене не обдуриш?
— Башире, Башире, тепер я бачу, що ти міряєш усіх на свою мірку й не знаєш, що таке справжня людина. Я маю на увазі людину слова, — пан Бабелон зняв сині окуляри й глянув своїми щирими, спокійними, лагідними, ба просто батьківськими очима й вийшов.
Звичайно, він і не збирався чекати. Та втім це було б і зайве, бо за годину по Башира й справді прийшла поліція. Поліцаї хотіли перевірити Попастратосове твердження, що той приїхав до Адена тільки заради перлів. Щоправда, це була чистісінька формальність, оскільки пізніше Попастратоса все одно засудили до страти й повісили. Але погляд пана Бабелона був такий переконливий, що Башир, допіру його випустили ввечері, побіг до порту, ні на крихітку не сумніваючись, що корабель терпеливо чекає на нього.
Не знайшовши корабля, він упав на каміння молу й, плачучи, вигукував щохвилини:
— Перлини! Дочки місяця! Перлини!..
Він сидів і плакав там дуже довго, багато днів і ночей, живлячись лише тим, що давали йому знедолені, які й самі цілими днями й ночами тинялися в порту, сподіваючись, що аллах пошле їм хоч якийсь мізерний зарібок. Вони не давали Баширові загинути з голоду, бо на Сході вірять у те, що божевільний — свята людина.
На жаль, пан Бабелон не чув Баширових волань. Коли пролунало перше з них, він був уже далеко, на шляху до Джибуті. Він стояв, спираючись на поруччя палуби, і складав подумки текст каблограми, яку надішле своїй фірмі. Спочатку пан Бабелон хотів лише повідомити, що повертається до Європи з надзвичайно рідкісним і коштовним товаром. Але в Джибуті він додав до цього тексту прохання негайно виправити до Массауа наступника, якому пан Бабелон передасть справи, бо сам уже залишиться в Європі назавжди.
Згодом, чекаючи на поштовий пароплав до Массауа, пан Бабелон замкнувся в номері готелю, розіклав на столі Саїдові перли й спробував скласти з них кольє.
Перлин було сто вісімнадцять, різних за розміром, але однаково бездоганних. Здавалося, наче сам аллах шукав їх у морських глибинах і вкладав у руки норців так, щоб з тих перлин можна було скласти небачено гарне кольє. Але, на жаль, бракувало одної перлини, яка б з'єднала посередині дві сталки, складені з парних перлин, і завершила б кольє. Який жаль! Але справі нічим не зарадиш! Бо ця перлина повинна бути більшою за всі інші і водночас білою, кулястою, з бездоганним сяйвом. А пан Бабелон знав, що такої перлини немає в усьому світі…
Саме в цей час він одержав письмове повідомлення з Массауа про те, що Саффар — Ель-Сейф утік з в'язниці й вирушив на південь по його, пана Бабелона, слідах. Це вельми збентежило пана Бабелона, він відчув такий жах, що на мить забув навіть про перли.
Коли за день у Джибуті кинув якір корабель, який плив до Мукалли на південному березі Аравії, тобто в протилежному від Массауа й Червоного моря напрямку, пан Бабелон не вагався. Наступного ранку, стоячи на палубі цього корабля, він уже милувався зграйками сріблястих летючих рибок, що раз у раз злітали над хвилями Індійського океану.
ЧАСТИНА ШОСТА
Ель-Сейф вирушив на південь, але не на розшуки пана Бабелона. Ель-Сейф мав набагато важливішу мету.
Волання, які протягом перших двох днів чулися з задушливої комори, були останніми криками його дитячого примітивного минулого. Саффар—Ель-Сейф лише на мить піддався жахові та безнадії. На третю ніч, коли сонце не палило й крізь отвір під дахом проникало трохи свіжіше повітря з моря, Ель-Сейф заспокоївся до такої міри, що почав навіть міркувати…
Наступного дня він розподілив свою денну пайку води і з великим зусиллям волі обійшовся нею до самого вечора. Ель-Сейф поклав собі також спати вдень, а не вночі, коли легше дихати й міркувати. Так він і чинив.
Спочатку його думки кружляли в зачарованому колі, відчайдушно шукаючи порятунку з цієї спекотливої катівні. Ель-Сейф вигадував десятки нездійсненних планів, як домогтися справедливості чи принаймні розслідування. Він не мав сумнівів, що йому судилося стати «забутим» тут, що розслідування не приведе ні до чого, бо його, Ель-Сейфа, вже, власне, засуджено.