Нудячись, але ще не наважуючись і повернутися до Массауа, пан Бабелон вирішив, що за цих виняткових обставин найліпше було б оглянути місця ловитви перлів у Перській затоці. І негайно вирушив у путь. Метою його мандрівки були Бахрейнські острови, Ліндха, Ормузька протока та Бендер-Аббас…
Він справді був улюбленцем долі, хоча й заперечував це, твердячи, ніби щастя — то плід розуму.
Ель-Сейфа, Гаміда й Шоа висадили на острові Омоному.
Прибережні високі скелі цього острова можна було б порівняти з прекрасною облямівкою потворної картини. Вони облямовували острів, а всередині лежав низькоділ зі смердючим багновищем. Мангрові, які росли на берегах багновища, були вкриті ріденьким товстошкірим зеленим листячком, а безліч повітряних коренів звисали з гілок, тяглися до землі, заривались у мочарі й схожі були на ноги якихось велетенських птахів. І цих страхітливих потворних кінцівок було безліч — вони звивалися, спліталися в непроникну огорожу навколо багновища, створюючи ще одну облямівку. А на цій облямівці сиділи пелікани й ніби сміялися. Вони сміялися, коли клацали своїми дивовижними дзьобами, сміялися й тоді, коли ті дзьоби були закриті. Таке враження створювалося завдяки отій рисці, яка ділила дзьоб надвоє, трохи загинаючись угору в куточках. Кумедні торбинки висіли під дзьобами, й чим старший був пелікан, тим більшу й кумеднішу торбинку він мав.
А більше ніякого життя на цьому острові не було.
Джумелеський каїд з чотками в руці, серіндж Бен Абді зі шкреблом та йєменський чужинець з порожніми руками супроводили озброєну варту й засуджених на берег. Там каїд перетяв Ель-Сейфові, Гамідові та Шоа пута й сказав:
— Ось вона, ваша щаслива земля! Владарюйте.
Йєменець, затуливши від сонця очі, з цікавістю роздивлявся навсібіч. Він мало плавав по морю і не знав цього острівця.
— А де ж комахи? — запитав він.
— Будуть по заході сонця, — сказав Бен Абді й, вишкірившись, подав Ель-Сейфові своє шкребло — Візьми. Воно тобі знадобиться.
Він уже хотів був іти, коли це раптом з'явився нахуда Омар, який не втримавсь і приплив іншим човном, щоб, глузуючи, попрощатися з Ель-Сейфом.
— Пробач, о володарю, що я залишаю тебе тут на самоті, — заволав він, захлинаючись од сміху. — Але я пообіцяв ловцям, що не покину їх. І я виконаю свою обіцянку. Не покину! Аллах є свідком, що я їх не покину!
Повертаючись разом з іншими до човна, нахуда все ще вигукував оте «не покину!» Це була гонориста людина, і його вельми гнітило те, що він підкорився був голому сомалійцю й навіть віддав йому свій молитовний килимок.
Човни відпливли, а тоді відплив і корабель. Довго ще бовваніло вдалині його вітрило, яке рухалося по великому колу круг острова Омоному — Матері Комах.
Троє чоловіків лишилися самі, й вони не мсгли нічого, ні одягу, ні їжі, ні води, ні зброї— саме тільки серінджеве шкребло. Сонце пекло нещадно, й незабаром скелі аж пашіли, мов розжарений до червоного метал. Гамід знову впав у відчай і став нарікати та квилити так жалібно, що переполохав пеліканів, які сіли було на живопліт з мангрових.
— Мовчи, — сказав Ель-Сейф. — Птахи збираються спати.
Він пішов до моря шукати устриці, які можна було б їсти. Потім шукав воду, але не знайшов нічого, крім смердючих калюж, що витікали з багновища.
Шоа мовчки лежав у затінку, але Гамід підсів до нього й знову став клясти свою долю. Тоді Шоа підвівся й пішов шукати іншого куточка, де можна було б спокійно чекати смерті. Він відмовився від устриць, які йому приніс Ель-Сейф. Шоа не хотів підтримувати власне життя.
Потім сонце схилилося до обрію, й, хоч до сутінків було ще далеко, з багновища здійнялися вгору невеличкі, прозорі хмаринки. Ці хмаринки чимраз густішали й густішали — то були вже величезні хмари комашні, від якої острів і дістав таку назву.
Від комашні годі було шукати захистку — хіба що тільки в морі. Тож Ель-Сейф ліг на обмілині поміж скель. Хвильки перекочувались і пестили його тіло, а він міркував про свою долю.
Що ж такого він учинив, за що його так покарано?
Відповідь була ясна: він дав своїм товаришам корабель, а іншим ловцям приклад, який вони могли б наслідувати.
Але де ж він схибив, що кінець настав так швидко? Може, не слід було ламати рушницю й кидати її до моря?
Проте Ель-Сейф знав, що це нічого не змінило б… Не можна було дозволяти, щоб серіндж Бен Абді утік, не можна було вірити нахуді Омарові, не можна було залишатися на тому місці так довго! Так, це були величезні помилки, проте Ель-Сейф відчував, що не це найголовніше.
Але що ж тоді? Що?!
Підійшов Шоа й також улігся в воду, бо хотів умерти якомога швидше, але не в муках.
— Від комашні ховаюсь, — сказав він. — їх багато, і аллах дав їм мечі, щоб вони нас шпигали.
— Ага, — зітхнув Ель-Сейф, та за хвилину вигукнув: — Ні, ні! Ні! їх небагато!
—їх дуже багато, — сказав Шоа. — Цілі хмари, як воїнів пророка.
Але Ель-Сейф мав на гадці не комах; він думав про тих, які припливли на двох кораблях. Ті мали мечі, так; але їх було не дуже багато!..
Ніч поволі минала, а комахи прилітали аж сюди й кусали обличчя, хоч ті були скроплені солоною водою.
— Добре лежати у воді, — сказав Шоа. — Тіло ослабне, і душа матиме легкий шлях.
— Ні! — вигукнув Ель-Сейф. — Я хочу жити!
— Хотіти треба того, чого хоче аллах, — сказав Шоа.
— Аллах хоче, щоб ми жили! — сказав Ель-Сейф і підвівся.
В голові в нього аж гуло від безлічі думок. Він пішов до берега, але в темряві натрапив на Гаміда, який також лежав у воді й, мабуть, спав. Але тепер Гамід прокинувся й закричав:
— О, триклятий! Ти й тут не даєш мені спокою! І навіщо я допоміг тобі втекти, чому я не залишив тебе в тому пеклі? Ти зрікся аллаха! Навіщо я тобі вірив!..
— Гаміде, — схилився Ель-Сейф над ним. — Брате мій, схаменися. Коли в усьому воля аллаха, то я нічого не вчинив і не змінив, бо я й не міг цього зробити. Та коли воля людей чогось варта, тоді я добре вчинив, що спробував змінити ту волю. Адже то була воля лихих людей, і хтось повинен був починати. А коли я й завинив, то лише тому, що не знаю, де схибив, де ми помилилися. І я, мабуть, швидше помру, ніж зрозумію це. Ось що мене мучить. А не комашня.
Комашня також мучила Ель-Сейфа, але він не звертав на це уваги. А незабаром далася взнаки спрага.
На світанні зникла комашня, але одразу ж зійшло сонце й почало пекти. На шкірі в засуджених лишилися сліди морської солі, але здавалося, ніби та сіль просякла глибоко в їхні тіла, — так нестерпно дошкуляла спрага.
Опівдні Гамід видерся на скелю й став вигукувати там страшні прокляття, погрожуючи кулаками вітрилам корабля, який усе ще повільно кружляв навколо острова. Гамід кричав цілий день, але надвечір перестав лаятись і почав благати, впавши на коліна й простягаючи руки до недосяжного вітрила.
— Як може так безглуздо чинити людина, котра вміє читати й писати? — запитав уголос Ель-Сейф. — Видно, самої письменності замало, щоб бути мудрим…
Шоа не відповів. Він лежав у затінку, обличчям до скелі, нерухомо, наче мертвий. Він жадав смерті, відкривав їй свою душу, так само, як Гамід відкривав свої обійми далекому вітрилу, яке кружляло навколо острова.
Тієї ночі Шоа вже не ліг у воду. Він не зрушив з місця, бо рух — це ознака життя. А Шоа був мертвий, хоча ще й дихав.
Зате Гамід забрів у воду аж по самісіньку шию й стояв там, вигукуючи поперемінно то прокляття, то благання… Потім він закричав, що бачить світло, що бачить човен з ліхтарем на носі, що човен цей підпливає… А тоді Гамідові здалося, ніби човен цей підпливає занадто повільно, немов вагаючись… Гамід кинувся йому назустріч, волаючи:
— Ось де я! Ось де я! Я чекаю!
Гамід заплив далеко, бо довго ще лунав його крик. Потім крик ущух, і Гаміда вже більше ніхто не бачив.
На ранок тіло в Шоа набрякло, вкрите безліччю дрібненьких ранок. Та проте, незважаючи на страхітливий набряк, здавалося, ніби те тіло поменшало, ніби зсохлося. Щось із нього зникало, не лишаючи слідів. І Ель-Сейф пригадав Ауссину кров. Він схилився над Шоа й покликав його. Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще билося.