П’ять років він робив зі мною все, що хотів. Щодня він ішов далі та далі у своїй уяві і я дозволяла йому все, чого бажало його серце, чого бажало його тіло. Але гра має початок і вона має кінець.
Я знаю, в чому найбільший біль чоловічого серця. Чоловіки не терплять, коли втрачають те, чим володіли. І що солодше було володіння, то тяжче буде страждання.
Справжнє кохання приходить лише зі втратою. Квіти розцвітають лише тоді, коли настає зима.
Я занурювала його в себе, так глибоко, як могла. Я корилася його фантазії, вишуканій і небезпечній. Але він не помічав, як небеса згортаються над його головою.
Я закохалася в нього, він дарував мені радість, він був теплим озером для мене, в його очах я бачила своє минуле і своє теперішнє.
Але все має свою межу. В тобі є мудрість, Одіссею, в тобі є хитрість, але ти смертний, ти всього лише крихкий скелет, обтягнутий шкірою та м’язами.
Коли минуло п’ять років, я покинула його. Я покинула острів і не з’являлася на ньому багато довгих днів, багато довгих ночей.
Я відчувала його сум на відстані, я відчувала його тугу на відстані, його сила ставала його слабкістю, він втрачав свою владу наді мною, він ставав моїм рабом, а не володарем.
Але той, хто вміє володарювати, має вміти коритися, Одіссею.
Коли я повернулася, Одіссей кинувся мені назустріч, його очі сповнила радість, він хапав повітря всім своїм тілом, як риба, викинута на берег, — але я жестом зупинила його. Він спробував торкнутися до мене, схопити мене, огорнути своїми обіймами, але я відштовхнула його.
Кожна нова його спроба викликала у мене гнів. Божевільний. Він забув, хто я. Я могла би перетворити його на краба, на гидку зелену ящірку.
Відтоді я не підпускала його до себе.
Він ходив до скелястого берега і сумував.
Я вже була з іншим чоловіком, його звали Керкіон, я знайшла його корабель у морі під час своїх подорожей, я зробила його своїм коханцем.
Він цілував мої коліна зранку і ввечері, моя краса вселяла сум’яття в його душу. Є чоловіки, яких жіноча краса збиває з ніг, вона пронизує їхні душі, вона їх знищує. Керкіон був такий, мені подобалося думати, що я можу робити з ним усе, що захочу.
Щодня Одіссей забирався вглиб острова, рубав дерева в лісі, приносив їх на берег, будував із них пліт, свою надію на втечу, свою надію на свободу, та коли засинав, я спалювала його творіння.
Ні, милий Одіссею, ти звідси не втечеш. Ти мій в’язень, ти мій в’язень назавжди. Ти надто довго володарював наді мною.
Настав час відплати.
Настав час відплати, казав я собі.
Ти можеш зловити лише того, хто хоче бути в твоїх руках. Ти можеш упіймати лише того, хто хоче бути твоїм в’язнем.
Але коли твій в’язень звільняється від тебе, ти розумієш, що сам стаєш полоненим. В’язнем жінки, з якою ти робив усе, що хочеш, і яка тепер робитиме з тобою все, що захоче.
Найтяжче витримати далекість того, хто був тобі близький.
В історії серця є тільки два рухи: стискання та розтискання. Дві ноти — і мільярди мелодій, що рояться і переплітаються, як змії у воді.
Каліпсо пішла від мене.
Настав час затримати подих.
Колись я подарував їй перстень. Свій власний перстень, дарунок Менелая, золоте кільце, навколо якого вилася змія, обплітаючи його, обіймаючи його, зростаючись із ним.
Змія — це твоє життя, коло — це твоя доля, казав мені Менелай. Життя не повторює ліній долі, але обвиває її, як свою кохану істоту. Доля — це твій магніт, це твоя орбіта, це твоя любов назавжди, ти можеш обирати стежки, але ти не можеш обирати шляху, казав мені Менелай.
Перстень був єдиною річчю, що єднала мене з Троєю, єдиною річчю, що я зберіг від тих жорстоких часів. Колись, однієї ночі, Каліпсо зняла його з мене, наділа на свій палець, я хочу, щоб він зігрівав мене, сказала вона, я хочу, щоб твоя Троя була зі мною, я хочу частини твоєї сили і твого спокою, сказала вона.
Відтоді вона носила його замість мене, вона ніби ввібрала в себе мою долю і моє життя, вона ніби стала сама моєю долею, а я лише звивався навколо неї, я став змієм, що вигинався праворуч або ліворуч, але завжди повторював її форми, залежачи від її волі.
Раніше я прагнув оволодіти нею, взяти її всю, цілком, випити її до останньої краплі, зазирати в її очі, наповнені радощами. У ній була несамовитість жертви, у ній була агресія покори, у ній було бажання віддатися моєму бажанню, насолода бути моєю насолодою. Вона хотіла тільки одного: не хотіти нічого, крім того, що хотів я.