— Говорив?
— Так.
— І що він сказав?
— Він сказав, що це був не зовсім він.
— Не зовсім?
— Так.
— Як це?
— Він написав тобі, Одіссею.
Так, мудрий Одіссею, писав Ментес, я був на Ітаці, я бачив Телемаха, я бачив Пенелопу, вони були живі, але дім твій повнісінький злих людей. Вони хотіли руки Пенелопи, вони хотіли тіла Пенелопи, вони хотіли твоїх земель, вони хотіли твоїх тварин. Антиной був серед них, а також Евримах, а також Агелай, а також Амфіном. Ктессип був серед них, а також Демоптолем, а також Елат, а також Евріад, а також Пейсандр.
Коли я був у твоєму будинку, Одіссею, в серце моє увійшла Афіна, ти завжди відчуваєш присутність бога в собі, коли він хоче цього, тоді ти бачиш землю, і море, і хмари, і мудрість, і печаль. Вона говорила з Телемахом через мене, Одіссею.
Коли бог бере твоє тіло, як здобич, ти ще довго відчуваєш його присутність у собі. Серце моє ще три дні билося так, ніби хотіло щось сказати. Ти відчуваєш, що є інша істота всередині тебе, і якщо її розгнівити, твоє тіло вибухне і розсиплеться в морі.
Відтоді нічого я не чув про Пенелопу. І про Телемаха теж.
Лист Ментеса обірвався, а з ним обірвалася моя надія.
Тоді я сказав своїм воїнам сідати на корабель і плисти до Менелая, царя Спарти. Колись він переконав мене йти з ним на ту війну — війну через жінку, через його жінку, через Гелену, яка принесла нам стільки страждань.
Він тепер із Геленою, мій друг Менелай, він повернув її з Трої, він забрав її у Лариса, він перевернув увесь світ догори ногами, щоб відновити свій маленький зв’язок, свій маленький світ. Але я через нього лишився ні з чим. Я лишився з чорним стовбуром, який колись квітнув щороку і дарував мені солодкі плоди.
Мої воїни повернулися через місяць. Вони привезли від Менелая лист.
Любий Одіссею, писав він, ми думали, що ти загинув, ми думали, що тебе знищило море.
Любий Одіссею, як би я хотів тебе побачити, як би я хотів говорити з тобою, розповісти тобі все, почути від тебе все.
Твої воїни питають мене про Пенелопу. Що я можу тобі відповісти?
Одного дня вона прислала до мене вашого сина Телемаха, у нього чорне хвилясте волосся і міцні руки, він дивиться сміливо і хитро, майже як ти.
Телемах переказав мені її слова. Вона йде з Ітаки, вона не може далі чекати на тебе, вона не може далі терпіти нахабства чоловіків, які заповнили її будинок, домагаючись її серця, домагаючись її плоті. Вона йде далеко, бо хоче служити богам, і просила мене потурбуватися про її сина.
А Телемах, твій син, писав мені Менелай, — він змужнів, він завжди був неспокійний, і одного дня зібрав воїнів, попросив у мене корабель і вирушив шукати тебе, Одіссею. Ніхто не знає, де він тепер. Ніхто не знає.
— Ніхто не знає?! — заревів я. — Тобі віддали мого сина, мого єдиного сина, а тепер ніхто не знає?!
Злість охопила мене, а потім смуток. Злість була левом, який розірвав мою душу на шматки, смуток був рікою, що нею плила моя душа.
Де їх тепер шукати? Де тепер знайду я Пенелопу, мою кохану, жінку, яку я залишив двадцять років тому, після чого все моє життя стало схоже на сон? Де тепер я знайду Телемаха, мого сина, плоть від плоті, воля від волі, він шукатиме мене в цьому безумному морі, а я шукатиму його, і ми знайдемо один одного лише на дні морському.
Я мав кликати богів, я мав шукати їхньої поради, я мав приносити їм жертви. Але чи скажуть вони мені правду? Чи не ошукували вони мене всі ці двадцять років? Чи не водили вони мене манівцями цим безкраїм морем, замість того, щоб повернути мене додому, де я міг би, як і інші смертні, відчути спокій?
Чоловіки плачуть лише тоді, коли втрачають тих, кого люблять. Чоловіки плачуть лише тоді, коли вулкан вибухає в їхніх душах, розриваючи їх на сотні маленьких сердець, їхні сльози — це лава, їхнє ревіння — це шум Тартару.
Ніщо тоді не може їх зупинити. Зі сліз їхніх народжується ріка, яка вливається в землю, яка перетворює пустелі на зелені поля, яка дає вирости травам і деревам.
Сліз моїх тепер уже ніхто не зупинить.
П’ять місяців і шість днів минуло відтоді, як я повернувся на землю Ітаки.
І тоді я відчув, що море знову кличе мене.
Що я не знайду Пенелопи і Телемаха, якщо не пройду шлях спокути. Якщо не здійсню своєї подорожі знову, замолюючи провини та благаючи прощення.
Колись я перемагав ворожі армії, плюндрував міста і вбивав велетнів. Сила моя була завжди зі мною, тримала мене рівно під ударами смертних і безсмертних, я нічого не боявся, я приручив свій страх, я тримав його глибоко під землею. Але за кожною силою стоїть жорстокість, за кожною впевненістю стоїть сліпота.