Ми пройшли залу, де я колись вперше її побачив, перетнули вузький коридор, пройшлися критою галереєю. За нею були сходи, що вели під землю.
Цирцея обернулася до мене, її усмішка була сповнена сонця.
— Здається, ти ще не бачив моїх гостей, правда?
Ми спустилися вниз і опинилися у великій залі, прикрашеній безліччю скульптур, ліпних фігур, барельєфів, маленьких і великих статуй, зображень на стінах. Змії, що обпліталися навколо колон, голови коней та хоботи слонів, довгі риби, які хапають себе за хвіст, птахи з гострими дзьобами та очима людей, пантери і тигри, що простягали до тебе свої лапи з довгими кігтями і нелюдською злістю.
У залі були кілька десятків людей, добре вбраних, радісних, сп’янілих від вина та ароматів.
— Це мої гості, Одіссею.
І вона повела мене між них, я простягав свої руки, торкався їхніх долонь і ліктів, схиляв свою голову, слухав те, що вони хотіли мені розповісти. У кожному з них відчував бажання говорити, бажання дарувати мені своє минуле, ніби це був їхній останній шанс, ніби вони досі роками мовчали.
Уже після четвертого чи п’ятого гостя на мене напала втома, я відчув, як усі їхні історії лягли на мої плечі, відчув, що я стаю їхньою пам’яттю, їхнім літописцем, що я маю все це тримати у своєму серці і далі розповісти світові.
Моє життя не витримає стількох історій. Навіть моєї історії моє життя не витримає.
Цирцея водила мене далі, знайомила з новими людьми, і в кожному з її гостей я відчував щось таємничо-знайоме, ніби я бачив їх колись, ніби жести їхніх рук уже колись поселялися в моїй пам’яті, ніби хвилі їхніх голосів уже торкалися мого слуху. Голоси ці були людські, слова були людські, але я чув крізь них щось інше, щось безсловесне, щось наповнене стогоном і страхом — ревіння тигра, писк мавпи, шипіння змії, крик чайки.
— Звідки ці гості у тебе, Цирцеє? Я їх ніколи не бачив.
— Бачив, любий мій, звісно ж ти їх бачив.
Вона дивилася на мене і всміхалася, в її очах була доброта і сонце, але десь у глибині, на їхньому дні, я відчував холод Тартару.
Мій погляд блукав цими тілами, намащеними олією та соком квітів, переходив із одного обличчя до іншого, я відчував себе мармуровою статуєю, якій вони сповідувалися, наче своєму божеству. Я відчував себе кам’яною змією, що кусає себе за хвіст, слоном, що хоботом огортає землю, дитям землі і неба з людським тілом та соколиною головою. Вони нічого не прагнули від мене приховати, жодної таємниці, жодної жорстокості, жодного сорому, жодного наївного щастя.
Хочете почути кілька їхніх історій?
Слухайте.
Жінка з чорним хвилястим волоссям, очима пантери, смаглявою шкірою. Вона брала мене за руку і підносила її до свого плеча.
Відчуй цей шрам, казала вона мені, це рана, що я дістала у битві з драконом.
Гострі зуби та зіпсована шкіра обличчя, сморід із рота та маленькі порожні очі — за це його називали драконом. Але він був моїм чоловіком.
Він бив мене щоразу, коли повертався з моря, кожних чотири дні.
Я ненавиділа його, я спала з Евмеєм, його охоронцем. Евмей кохав мене на даху нашого будинку, коли всі засинали, у нього були сильні руки і прозорий погляд, він розповідав мені про Африку, про людей із головами яструбів, про жінок, які ловлять рибу і їдять її сирою просто на березі.
Тіло моє розривалося в мені, коли я була з ним, воно тремтіло хвилями, здригалося вулканами — але втіха приходила не тому, що я кохала Евмея, втіха приходила тому, що я мстилася тому, кого ненавиділа.
Він дізнався про все, він убив Евмея в мене на очах, перерізав йому горло, відтяв його член, взяв мене за волосся і ще довго тряс цим кривавим шматком плоті перед моїм обличчям, а я стиснула зуби і заплющила очі.
І коли він кинувся на мене з ударами, я дістала з-під пояса свій маленький ніж і встромила йому в шию тричі. Він помирав із хрипом та стогоном. Фонтани крові лилися з його тіла. Він устиг вчепитися зубами в моє плече, відтяти шматок шкіри і м’яса, поки я його добивала.
Після того я не кричала, я не плакала, я не ходила навіжена своїм домом. Я була задоволена собою. Я пишалася собою. Мені було шкода Евмея, і я оплакувала його. Але навіть він не вартий моїх сліз.
Я жінка, яка знає, що робити зі своєю ненавистю, Одіссею.
Чоловік із коротким мечем на поясі, глибокими зморшками на щоках, що спускалися вниз, як мечі вартових; із руками, які немов жили своїм життям. Коли він говорив, то ніби малював у повітрі картини.
У мене була армія, двісті сміливих і навчених бійців, які слухалися кожного мого слова, які виконували кожен мій наказ.