Еномай, цар Елатеї, покликав мене на допомогу, коли бився з армією з півночі. Ми вийшли у поле перед мурами його міста, ми злилися з армією Елатеї, ми билися довго та відчайдушно, ми перемогли.
А потім я ходив полем бою і кликав своїх воїнів, та жоден із них не відповідав мені.
А потім я ходив полем бою і шукав своїх воїнів, дивився вниз на мертві тіла, на скупчення цих убитих чоловіків, які обіймали один одного, ніби у великій радості, ніби прощаючись; які дивилися в небо своїми поглядами, ніби бачили красу, від якої не могли відвести очей.
Я знаходив їх, одного за одним, я перевертав їхні тіла, я припадав вухом до їхніх відкритих ротів, я закривав пальцями їхні очі, я кричав їм, я кричав на них, я плакав над ними — і вдень другого дня, коли сонце стояло високо в небі, я зрозумів, що з усієї своєї армії я залишився сам, і серце моє виривалося з грудей, і голос мій затих і перетворився на шепіт, і очі мої вкрилися плівкою, крізь яку я нічого не бачив.
Я чоловік, який не знає, що робити зі своїм горем, Одіссею.
Жінка, яка тримається рукою за скроню. Її очі сухі і порожні, її рухи автоматичні, її голос виливається рівною лінією, без сходжень і падінь.
— Я вбила своє кохання, — каже вона.
У її голосі байдужість, її очі сухі і порожні, її губи стиснуті, їй усе одно.
— Воно переслідувало мене. Я зачиняла двері, але воно поверталося через вікна. Я зачиняла вікна, але воно продиралося крізь щілини у моєму будинку. Я заплющувала очі, але воно прослизало крізь мої повіки, спускалося до горла, починало душити.
— Хто воно, це кохання? Комаха? Запах? Бог, що не має плоті?
Коли жінка говорила, вона дивилася вгору й униз, вліво та кудись убік. Її губи стиснуті, їй усе одно.
— Потім я зрозуміла, хто це. Колись він подарував мені ляльку з тканини, набиту соломою. Коли він пішов, я спала з нею, я притискала її до свого тіла вночі, я клала її собі на ключицю, собі на плечі. Це був його слід, його запах, відбитки його пальців.
Потім ця лялька ожила. Вона почала говорити його голосом. Як мені добре з тобою, казала вона. Як я кохаю тебе, казала вона. І я ще більше притискала її до свого тіла вночі. Я торкалася її губами, я притискала її до свого живота.
Але вона стала злою. Стала обурюватися на мене. Казала, що зі мною не матимеш щастя. Казала, що я люблю тільки себе. Я засмучувалась. Я теж ставала злою. Кричала. Плакала.
Ми падали в прірву. Хтось із нас мусив знайти порятунок. Хтось один.
І тоді я взяла цю ляльку і піднялася сходами на самий дах. Обхопила пальцями її шию і почала душити. Щосили, стискаючи свої пальці навколо її горла. Вона трусилася, хрипіла, кашляла, проклинала. Вона дерла мені руки, дряпала, била, проклинала. Але я не здавалася. Стискала, натискала, душила, проклинала.
Нарешті вона затихла. Знову стала шматком тканини, набитої соломою. Перестала говорити. Перестала дивитися на мене.
Так я убила своє кохання. Воно ніколи вже не повернеться. Мої очі сухі, як пустеля. Мій голос рівний, немає в ньому сходжень і падінь. Моя шкіра нічого не відчуває. Мені все одно.
Я жінка, яка вбила свої почуття, Одіссею.
Чоловік із голосом, в якому відчуваєш шипіння тиші.
Ніби легені стискаються у півсили.
— Коли маєш забути, що треба зробити?
Він дивиться тобі в очі, і його смуток сам переповзає на тебе, як кішка з дерева на дерево, і в твоїх очах теж волога, і твій голос теж стає тихий.
— Пам’ять — це вузол. Він зв’язує тебе з коханою. Але одного дня ти розумієш, що мотузка вросла в твоє тіло, стала твоєю рукою, стала твоєю плоттю. Так просто не розв’яжеш.
— Коли маєш забути, що треба зробити? Взяти ніж і відрізати. Відтяти частину плоті, ту, що стала мотузкою. Яка обв’язала себе навколо того, кого треба забути. Коли мусиш забути, завжди стаєш раною. Ріжеш самого себе. Залишаєш частину свого тіла вовкам.
— Я чоловік, який знає, як вирізати з себе кохання, Одіссею.
І так одна за одною, десятки історій, про кожну з яких можна було би написати пісню, переказати її сліпому поетові, відправити його на кораблі в Спарту — хай там ходить серед людей, хай наповнює сенсом їхню суху нудьгу.
Я ледь тримався, ноги підкошувалися піді мною, боліла голова, я не міг більше тримати на собі весь цей вантаж і мусив скинути його з себе, віддати його небу, віддати його підземеллю, віддати комусь усе це горе, щоб більше воно не розрізало мого обличчя навпіл.
Цирцея відчула мою втому, вона взяла мене за руку, повела кудись, відчиняючи якісь двері, ідучи коридорами, оминаючи кімнати, наповнені людьми.