Лише потім я зрозумів, що вони пережили. Лише потім я зрозумів, який тягар упав на їхні плечі.
Вони були позбавлені радості впізнання. Я більше не знав, хто вони. Жодні спогади вже не зв’язували нас разом.
Я пережив те саме. Вночі ти дарувала мені радість, а зранку забувала про неї.
Одначе насолоди потрібні нам для того, щоб згадувати. Вони роблять із коханців двох союзників. Насолоди плетуть нитки, що ними коханці зв’язують себе одне з одним.
Ти плела ці нитки, Цирцеє, — і ти відразу ж їх розпускала.
— Твої стріли ранять мене, Одіссею.
Цирцея дивилася на нього з болем — він ніколи не міг уявити, що біль може бути в її душі.
— Людина завдає болю, коли їй самій боляче. Я знаю, що твої стріли — це твої щити і твій панцир. Я знаю, що кров іншого захищає, рани іншого роблять власні рани не такими болючими, біль можна стерпіти, коли його можна розділити з кимось. Але я відкрию тобі одну таємницю, Одіссею.
Я позбавляла людей пам’яті, це правда. Але з собою я робила те саме.
Щоранку я забувала про те, що було вночі. Щоранку я забувала те, що робило моє серце м’якшим, що наповнювало його любов’ю.
Колись в моєму серці жила пристрасть, і я попросила богів дати мені ліки від неї. Але від пристрасті є лише одні ліки: байдужість. Серце, замкнене за кам’яною стіною.
І боги допомогли мені. Щоранку я відрізала нитку, яка поєднувала мене з тим, що не давало мені спокою.
Приймаючи радість, ти маєш бути готовий прийняти біль. Але коли ти відмовляєшся від болю, ти маєш бути готовий відмовитися від радості. Чи не так, Одіссею?
Квітка, що ти приніс мені від Гермеса, була подарунком богів. Тим, що зняло з мене чари. Я могла не торкатися її. Але я втомилася від байдужості.
Саме тоді, коли ти пішов, я зрозуміла все і згадала всі наші радості.
Ми живемо в радості і в болю, але вмираємо через байдужість. Байдужість рятує нас, вона будує фортецю, що захищає від стріл, але й від сонячного світла. Вогонь сюди не потрапить, але й волога теж. Ворог сюди не зайде, але й друг теж.
Коли будуєш стіни, ти від них і вмираєш.
Я зрозуміла це надто пізно. Тільки коли пам’ять почала повертатися до мене. Я стала згадувати все, ніч за ніччю, рух за рухом, подих за подихом.
І знаєш, пам’ять затопила мене. Вона кинулася на мене, як море, що кидає свої хвилі на берег під час шторму.
І я не знаю, добре мені тепер чи зле. Я чекатиму, поки відійдуть води. Тільки тоді я щось зрозумію.
Одіссей мовчав.
— Про що ти думаєш зараз? — спитала Цирцея.
— Я думаю про те, як життя повертається до мерців. Як душа поселяється в сухому дереві. Як ріка, що висохла від засухи, знову наповнюється водою.
— Смертні змінюються, Одіссею. І безсмертні теж.
— Нас учили, що безсмертні непідвладні часу. Що вони завжди такі, як їх народили.
— Такі ми були колись, Одіссею. Поки не прийшли ви, істоти з історією. Істоти, які народжуються, стають зрілі, старішають і вмирають. Ми почали стежити за вашими життями. А потім стали частинами ваших життів. А потім ми стали змінюватись, як ви. Страждати, як ви. Радіти, як ви.
— Тільки ви не вмираєте, Цирцеє.
— Можливо, колись ми захочемо цього.
— Що ти робитимеш тепер?
— Я ув’язнила багатьох, але тепер я всіх відпускаю. Я звільню всіх своїх звірів. Я перетворю їх знову на людей.
— Але вони всі втечуть, і ти залишишся ні з чим.
— Я матиму їхню вдячність, Одіссею. Вдячність інших — це сила, що дозволяє тобі жити далі.
— Вони помруть під тягарем своїх історій.
— Тепер у них є ти, Одіссею. Той, хто слухає, той, хто втішає. Знайди для них тих, хто візьме їхні історії собі на плечі. Хто перекаже їх іншим.
Лише одного її слова вистачило, щоб усе змінилося. Лише одного її слова було достатньо, щоби сорок життів змінили свій шлях, щоби сорок душ знову повернулися в людські тіла.
Вона відпускала своїх в’язнів одного за одним. Леви ставали воїнами, обвішаними мечами, гнучка пантера ставала царівною, прикрашеною намистом із золотих монет, орел ставав купцем, який у руці тримав килимки і прянощі. Кожен із них здивовано дивився на своє тіло, віднайдене людське тіло, кожен із них наново вчився говорити, і стогін перетворювався на слова, а крики перетворювалися на речення.