— Ти звільнила нас, чарівнице. Ти звільнила нас від чар злої богині.
— Я й була тією злою богинею.
— Ти подарувала нам свободу, чарівнице. Ти звільнила нас від рабства, що в нього нас кинула зла богиня.
— Я й була тією злою богинею.
Ніяковість і страх поселялися в їхніх очах, вони недовірливо дивилися на Цирцею, а потім знову на свої людські тіла, вони не знали, дякувати їй чи її проклинати.
Тільки один чоловік сидів у кутку і дивився на неї.
— Чому ти не йдеш?
— Я був маленьким птахом із білою маківкою, якого ти брала собі на руки щодня. Ти пам’ятаєш мене?
— Так.
— Ти годувала мене хлібом щоранку, ти розповідала мені про свій сум, думаючи, що ніхто тебе не розуміє. Ти пам’ятаєш мене?
— Так.
— Твоє плече стало для мене найкращим місцем на землі. Воно стало моєю землею.
— Одіссей каже, що ліпше мати друзів, аніж мати рабів. Тому я маю відпустити тебе.
— Я не був твоїм рабом, я був твоїм слухачем. Ти була моєю землею. Ніхто на цій землі не забуде добра. Жодне живе створіння.
Тридцять дев’ять людей узяв із собою Одіссей на свій корабель. Тридцять дев’ять в’язнів цариці, які знову віднайшли свободу, мову та радість. Лише один залишився на острові.
Птах із білою маківкою, для якого її плече було найкращим місцем на землі. Для якого воно було самою землею.
Тридцять дев’ять людей, колишніх в’язнів Цирцеї, взяв я на свій корабель. Тридцять дев’ять тіл і сердець, які колись були її звірами.
Ще тоді, тієї довгої ночі, коли я вперше побачив їх у людських тілах і з людськими голосами, я запам’ятав їхні історії. Всі до однієї, сумні та радісні, гарячі та холодні. Вона ув’язнювала тільки тих, хто хотів забутися, хто хотів убити свої спогади, задушити їх у своїх обіймах. Хіба я міг бути її суддею?
Був час, коли ненависть поселилася в моєму серці, ненависть до цієї жінки, яка вкрала у мене кохання, яка випила мою волю, яка розбила молотом мою пам’ять, від якої залишилися тільки маленькі шматочки, що їх ніколи вже не зліпиш до купи.
Але буря відійшла, і ненависть теж. Ми перестаємо ненавидіти, коли наші очі виходять із темряви, коли ми знімаємо хустку з очей, коли ми хочемо бачити і розуміти.
Я починав розуміти біль цієї жінки, яка здавалася мені колись машиною без серця, що лише спокушає і знищує.
Вона взяла сорок пам’ятей в своє серце. Сорока душам вона дала притулок у звірячих тілах. Вона дала їм відпочити. Вона подарувала ніч їхнім життям, за якою мав прийти ранок. Інакше би вони збожеволіли.
Тепер їхні пам’яті впали дощем на мої плечі. Вони зрослися з моєю душею, вони стали частиною моєї історії, і я вже не знаю, де закінчується моє життя, а де починається життя жінки з хвилястим волоссям, і де починається життя чоловіка, який втратив двісті життів в одному бою.
Коли повернуся, я про все розповім. Серця розриваються, якщо вони не стають словами.
Одіссей прокинувся рано, сонце лише починало торкатися моря, і його промені вливали у це блакитне тіло трохи крові, трохи життя.
Хтось торкався його грудей, йому здавалося, що він іще спить, що це відчуття — продовження його нічного марення. Йому снилася Троя, йому снилося, що його простромлюють стріли троянців, він стікав кров’ю, але не вмирав.
Він звільнявся від сну і поступово розумів, що хтось справді торкається його грудей, немов тонкими гострими паличками, які шукають щось на його тілі. Він розплющив очі.
На його грудях сидів буревісник. Чорні крила згори, білі всередині, широкий хвіст, очі непрозорі, як морська глибина. Він уважно дивився на Одіссея, часом перебираючи лапами, схиляючи голову вбік.
— Хто ти? — чомусь спитав Одіссей.
Птах повернув голову ліворуч, і червоний промінь сонця ковзнув по його очах. Він розправив крила і кілька разів змахнув ними, залишаючись на місці.
Потім нахилився до його обличчя, близько-близько, ніби хотів щось сказати.
Маленька блакитна рибка випала з його дзьоба.
Риба була ще жива, вона намагалася захопити ротом повітря, рухати хвостом та хребтом, але в ній уже майже не залишалося сил.
Вона лежала на його грудях й інколи звертала на нього свій темний погляд.
Буревісник змахнув крильми і злетів у повітря.
Одіссей встав, узяв рибу в руки, підійшов до краю свого корабля, розтулив долоні — риба ковзнула по них і впала у воду. Він дивився на неї кілька секунд, аж поки вона набралася сил і занурилася в глибину.
Я так схожий на тебе, подумав Одіссей. Боги теж тримають мене у своїх руках і на своїх колінах, не знаючи, вбити чи врятувати.