Хтось не любив спеки, й Аїд видавався їм спекотним вулканом. Я ненавидів осінній холод, і мені здавалося, що тут весь час падає дощ і що мені стає дедалі зимніше.
Хтось ненавидів тишу, і Аїд поставав перед ним гробовою мовчанкою. Хтось не любив галасу, і Аїд шепотів йому на вухо безперестанку.
Я не любив гавкоту псів, і цей гавкіт мене переслідував, це був божевільний хор собак з усього світу. Я не любив прошаків, які горлають про свої вигадані нещастя та обливаються штучними слізьми, і тому навколо мене вони ходили цілими юрмами, і я не знав, як продертися крізь ці ліси брудних рук і тіл.
Орфей розповідав мені, що в Аїді нестерпна спека, але мені тут було холодно. Він казав, що божеволів від тієї підземної тиші, але для мене тут було занадто гамірно. Він не міг тут знайти жодної душі, він відчував тут себе в порожнечі самотності, а я не міг позбутися тіл і тіней, які ходили за мною юрмами, нашіптуючи мені свої історії, посміхаючись своїми беззубими ротами, плачучи своїми важкими сльозами. Вони були справді схожі на струминки диму, що тремтіли і прагнули піднестися до небес, але були назавжди прикуті до підземного царства.
Помиляються ті, хто думає, що під землею ми про все забуваємо, що наше життя розчиняється в тумані всесвітньої матерії, що ми втрачаємо прив’язаності і знову стаємо частинками глухої нескінченності.
Це не так. Усю свою душу ми беремо з собою. Все своє пекло і весь свій рай ми беремо з собою.
Тут я знову зустрів свою матір.
Минулого разу її образ завдав мені болю. Тоді я не знав, що вона померла, тоді я не знав, що її вже немає серед живих.
Цього разу я шукав її очима в юрмищі сумних тіней. Я побачив її на пагорбі, вона дивилася, не зводячи з мене очей. Вона всміхалася.
Мертві йдуть у підземний світ із тим виразом обличчя, з яким покидали світ земний. Зазвичай це спокій. Іноді — жах. Часом — байдужість. Моя мати всміхалася.
Я підійшов до неї й провів пальцями по її тілу, я провів рукою крізь нього. Її тіло нагадувало прозорий водоспад, що мерехтить у повітрі. Тіла тіней прозорі, ти можеш проникнути в них, як хочеш. Ти можеш проникати в них усім тілом, заповнити їхній простір, ти можеш зробити так, щоб їхня шкіра стала твоєю і навпаки. Лише з тінями ти відчуваєш справжнє єднання.
Ти став сумніший, Одіссею. Я знаю, мамо. Навіщо ти знову прийшов сюди? Я мав відвідати своїх воїнів, вони віддали життя за мене, я благатиму в них прощення. Ти бачив Пенелопу? Вона пішла, мамо. Чому? Я не знаю. Вона надто довго чекала, Одіссею. Так, але вона могли би почекати ще трохи. Іноді, Одіссею, настає момент, коли не може бути жодних «іще трохи».
Я захотів обійняти її, але тіла тіней розчиняються перед тілами живих. У світі мертвих немає найважливішого: тут немає торкання. В ньому немає дотику тіл, тиску тіл, насолоди тіл. Ти не можеш відчути, як обличчя коханої людини притуляється до твоєї шиї, як її пальці торкаються твого підборіддя, як її дихання ковзає по твоїй щоці.
Вони приходять сюди без тіл — ані шкіри, ані м’язів, ані кісток, ані сердець, ані легенів вони вже не мають із собою. Все забирає вогонь, похоронне багаття, що краде у мертвих їхні тіла і не повертає ніколи.
Аїд — це світ без доторків.
Потім я зустрів їх. Своїх воїнів.
Вони пропливали повз мене, один по одному, і жах, страх чи недовіра проступали на їхніх лицях.
В Аїді до нас ідуть лише ті мертві, про яких ми думаємо, в страху чи в радості. Я думав про своїх воїнів довго, дуже довго.
Перед кожним із них я ставав на коліна, мій меч торкався землі, мої сльози текли по щоках, застрягаючи у густій бороді. Простіть мені, казав я їм.
Хтось проводив своєю прозорою рукою по моєму плечу. Хтось відвертався й пропливав повз мене. Хтось намагався мене обійняти.
Антифонт, якого зжер циклоп Поліфем, говорив мені про своїх доньок, яких він тут знайшов.
— Дякую тобі, Одіссею, смерть повернула мене до моїх дітей. Я не знав, що вони загинули. Я плакав через те, що вони померли, але я був радий, що вони знову зі мною. Смерть дала мені полегшення. Мені бракує їхніх торкань, мені бракує їхніх обіймів — уві сні я часто намагаюся обвити їхні тіла своїми руками, обвити своє тіло їхніми руками. Але тут немає доторків. Немає торкання шкіри до шкіри, тіла до тіла. Та я все одно радий, що бачу їх, і я радий, що чую їхні голоси. Це краще, ніж нічого.
Еврилох, чоловік моєї сестри, похмуро стояв навпроти мене.