Людині потрібен час, щоби прийняти неможливість. Щоби поселити її в своєму серці. Ти ніби віддаєш своє тіло удаву, який обпинає тебе і починає душити, повільно, але нещадно. Ти ніби пускаєш убивцю до свого дому, знаючи, що він принесе смерть.
Неможливість, найжахливіше слово. Воно завдає нам болю, воно розтинає наш мозок і наші серця. Його списи гострі, вони ніколи не ламаються, вони встромлюються в тіло назавжди, вони б могли вбити, але змушують жити далі. Вони розрізають душу на дві частини — любов та ненависть. І ти вже не знаєш, як їх поєднати.
Нехай прокляті будуть твої чорні вітрила, Тесею. Нехай серце твоє сповниться скорботою, нехай скорпіони встромлять свої жала в твої руки, нехай море розкриє свої жорстокі обійми перед тобою, пестячи тебе, вбиваючи тебе.
Я стала рити яму на березі. Я хотіла зарити свій біль під землею. Я хотіла зробити цю яму глибокою, немов океан. Я хотіла дістатися серця землі, гарячого та пекучого, щоб мій біль згорів у ньому, щоб навіть попіл розчинився у ньому.
Я рила, не зупиняючись, але море, підступне море, щоразу наступало та заливало мою яму водою. І я починала знову.
Згодом я знайшла гострий камінь. Провела його вістрям по своєму зап’ястку, сильно натиснула, потягнула на себе. Кров потекла з вени.
Я лягла на берег, підставила руки сонцю та заплющила очі. Я хотіла померти без слів, як рослина. Квіти вмирають мовчки.
Я хотіла текти, як ріка, я хотіла, щоб моя душа виливалася кров’ю в море, що мене вигодувало і яке я так любила. Я хотіла стати морем, я хотіла, щоб море стало мною. Я хотіла, щоби море стало багряне від моєї крові і щоб ці червоні барви дісталися Тесеєвого корабля, піднялися його кормою, торкнулися щогли, злетіли до вітрил. Я хотіла, щоб його чорні вітрила стали червоні, мов кров.
Крізь сон я відчула, що хтось торкнувся мого зап’ястка. Я розплющила очі. Крик вирвався з мене.
Переді мною стояв чоловік, він підніс мою руку до своїх губ. Він стояв спиною до сонця, я бачила тільки його силует у сонячних променях, схожий на силуети богів із палацу Міноса, мого батька. Чоловік торкнувся губами мого зап’ястка, тримав його довго, і мені здавалося, що він повільно п’є мою кров. Потім він нахилився до мене і поцілував мене в чоло. Я пам’ятаю його запах, це був запах винограду.
Він глибоко вдихнув і простягнув свою руку до мого обличчя. Поміж пальцями, великим і вказівним, була ягідка винограду, чоловік торкнувся нею моїх губ і легко провів по них. Випий мене, сказав він. Він розчавив ягідку пальцями, і холодний сік потік моїми вустами, підборіддям, торкнувся шиї, зупинився на ключиці. Випий мене, сказав він. Я ледь розтулила губи, краплинки соку потекли крізь них. Він був солодкий, о боже, який він був солодкий.
Я заплющила очі і знову поринула в глибокий сон. Я відчувала, як чоловік, який пахнув виноградом, провів пальцями по моїх очах, торкнувся щік і змішав моє дихання зі своїм.
Чи багато часу потрібно, щоб змінити життя? Чи багато часу потрібно, щоб забути горе?
Мій сон був глибокий і довгий. Коли він нарешті покинув мене, я довго не могла поворухнутися, мені здавалося, що я в іншому світі, з іншим серцем, з іншою шкірою. Звестися було складно. Тіло не слухалося мене.
Я подивилася ліворуч і праворуч, я підвелася на ліктях, я вдихнула повітря, що здалося мені теплішим, ніж зазвичай. Кімната, в якій я опинилася, була простора, вікна виходили на море та кипарисовий гай.
Море обіймало берег, немов кохану істоту, притулялося до нього, пестило його, огортало його, питалося в нього дозволу бути поруч.
Чи багато часу потрібно, щоб забути горе? Можливо, ціле життя. Але інколи ти розумієш, що прямуєш до зцілення. Зачиніть вікна моєї душі, боги-охоронці, залатайте всі щілини, закладіть усі двері, крізь які страждання продирається в мою душу. Тесею, я ще пам’ятаю тебе. Я ще кохаю тебе, я ще ненавиджу тебе. Але поглядом своїм уже не шукаю обрію, не шукаю твоїх чорних вітрил, не сподіваюся їх побачити і заплакати від щастя. Біль іще гризе моє серце, ще залишає шрами на моїй пам’яті. Але я відпустила тебе.
Скільки часу я була вві сні? Мовчазна служниця, яка принесла мені води і сиру, посміхнулася у відповідь, але не відповіла.
У мідниці з водою ковзнуло моє відображення. Я поглянула в свої очі, що тремтіли на водній поверхні. Я все в них зрозуміла.
Я спала довго, можливо цілий рік. Мені хотілося, щоби сон мій тривав дев’ять місяців, як сон дитини в лоні матері. Моє горе відійшло, немов води в жінки, яка готова виплеснути з себе нове життя. У мені народилося щось інше. Що це? Я зрозумію, коли воно підросте.