Тихий радісний сміх пролунав у відповідь. Це я, Аріадно, промовив коханий голос, але він лунав не попереду, а позаду, він торкнувся моїх хребців на шиї і завмер.
Я простягнула руку назад, намацала його маківку, притисла його обличчя до своєї шиї, опустилася додолу до його в’язок. Я все упізнала. Діонісе, це ти?
Тихий радісний сміх пролунав у відповідь. Це я, Аріадно, промовив коханий голос, але він лунав не позаду, а переді мною, він торкнувся мого обличчя, моїх губ та повік — і завмер.
Він був попереду мене й позаду мене, він пестив мої груди та мою спину, він цілував мої очі та хребці на моїй шиї. Я відвела руку позад себе, торкнулася долонею його маківки, притягнула його до свого тіла, притисла його обличчя до своєї шиї. Іншу руку я випростала, торкнулася долонею його маківки, притягла його до себе, притисла його обличчя до свого обличчя.
Він почав повільно входити в мене, ми погойдувалися в одному ритмі, ми стали одним кораблем на хвилях великого моря, я тримала одного за маківку і притискала його до свого обличчя, я тримала іншого за маківку і притискала його до своєї шиї. Ми були схожі на триголового бога.
Раптом жіночі руки стали торкатися мене. Раптом жіноче дихання стало блукати моїм тілом. Торкнися її, прошепотів мені Діоніс. Упізнай її.
Чоловіки відійшли від мене, жінка стала переді мною, торкнулася моїх грудей, я торкнулася її грудей, вона торкнулася моїх стегон, я торкнулася її стегон, вона ковзнула пальцями моїм животом, я ковзнула пальцями її животом, всі лінії її тіла здавалися мені рідними, дуже знайомими, дуже близькими, немов я торкалася їх із дитинства, немов це тіло навпроти було моє.
Чоловіки підійшли до мене знову, почали торкатися нас обох, наблизили нас іще більше, ми були вже сплетені, як дві нитки на візерунках моєї матері, ми були вже єдиним цілим, наші губи були одним цілим, наші язики блукали плечима одна одної, наші тіла розкривалися назустріч одна одній.
Хто це, шепнула я, хто ти, спитала я, хто ця жінка, всміхнулася я.
Це ти, Аріадно, це теж ти, Аріадно, відповів мені Діоніс.
Двоє чоловіків були моїм коханим Діонісом, єдиним у двох тілах, і я насолоджувалася двома парами рук, двома голосами, двома сильними тілами. Дві жінки були мною, єдиною в двох тілах, і я насолоджувалася собою всередині та собою ззовні.
Ми переплелися вчотирьох, ми кохали одні одних, поки Еос не встала з обіймів Титона. Нас було четверо, але нас було двоє, я й Діоніс, а інколи мені здавалося, що нас тисячі, а інколи мені здавалося, що нас троє: я, Діоніс, і щастя.
Пенелопа
Я не пам’ятаю, як на острові з’явилася ця жінка з золотим волоссям.
Її руки були тонкі, її очі дивилися вниз, її шкіра була гладка, така гладка, якою ніколи не може бути морська поверхня, навіть у часи спокою.
Вона часто притискала руку до скроні. Вона не дивилася на море, вона сміялася рідко, але робила це всім тілом, більше руками та плечима, ніж голосом, більше очима та ключицями, ніж легенями. Все тіло її рухалося, коли сміх входив у її душу, вона опускала голову вниз, дивлячись у землю, соромлячись своєї радості, вважаючи її чимось нечистим.
Одразу відчула я спорідненість наших душ, ми наче були двома краями одного острова, кроною та корінням одного дерева, стеблиною та квіткою однієї рослини.
Пенелопо, сестро, чи може хтось на цьому світі зрозуміти тебе краще за мене? Чи може хтось на цьому світі зрозуміти мене краще за тебе?
Я плету, ти розплітаєш, я чекала і ти чекала, в моєму серці єдналася любов і ненависть, і в твоєму теж. Чоловіки нами знехтували, але боги нас полюбили, ми обидві вбили монстра в собі, жорстокого монстра, що ім’я йому — відчай, чорний відчай, і байдужість, біла байдужість. Я плету, ти розплітаєш, з моєї нитки ти сплетеш саван, але він буде не для похорону, він буде для радості.
Я не дивлюся на море, Аріадно, — казала мені Пенелопа, — я надто довго дивилася на горизонт, двадцять років, що минули, як двадцять життів. Я не боюся цього погляду, в мені вже немає страху, але я просто не хочу його. Я відчуваю ненависть до лінії горизонту, цієї порожньої лінії, що єднає море і небо, і що ніколи не несе звісток, а як і несе, то тільки злі, тільки зневіру.
Пенелопо, казала я, як же добре зустріти рідну душу, як же добре зустріти людину, з якою ідеш одним шляхом, з якою думаєш одні думки, одні думки на двох — немов ламаєш навпіл кусень хліба, один на двох.
Діоніс приходив до неї інакше, ніж до мене.
Мені відкрив він тіло та насолоду, точки мого струму, долини моєї радості. Моє тіло ожило під його доторками, під його диханням, теплим, як повітря у травні.