Вона підставила під неї руки, почала пити, її пустеля нарешті вбирала в себе дощ. Струминка збільшувалася, вона була вже з палець завширшки, а потім — як три пальці, а потім — як долоня, а потім — як лікоть, а потім — як її тіло.
Потужний чистий водоспад бив згори, з того просвіту, звідки раніше палило сонце, з того самого прорубу, звідки перед тим лилися її тортури, звідки йшов її відчай — тепер звідти била вода, прозора прохолодна вода, звідти била її радість. Водоспад омивав її втомлене тіло, робив її твердість м’якою, змивав затверділе каміння з її шкіри і з її серця, вона стояла під ним, вона омивалася ним, вона купалася в ньому, вона ставала нова у ньому.
Це була не просто вода, це було щось особливе, це була вода з запахом винограду, це була ріка з присмаком вина, це була ріка життя.
— Це ти, Діонісе? — засміялася Пенелопа. — Це ти, ти став водою, ти став водоспадом, це справді ти? — кричала вона.
Течією відповіла вода, шумом і шепотом відповіла вода, ти дочекалася цього, ти дочекалася цієї свіжості, цього струму, цього водоспаду.
Порожнеча твоя відступила, твердість твоя відступила. Пий, Пенелопо, пий, скільки захочеш.
Минуло кілька днів, і Діоніс відвів Пенелопу на берег ріки.
— Це ще одне твоє випробування? — засміялася вона. Він не відповів, лише м’яко подивився на неї і взяв її за руку.
— Перепливи цю річку, — заговорив він, — але пам’ятай: течія тут швидка, вода оманлива. Річка хитрує зі смертними, і хитрість її смертельна. Вона грається з тими, хто виступає проти неї.
Найбільша небезпека там, де її не чекаєш. Найбільше загрожує той, кого не помічаєш.
Поволі почала Пенелопа входити в річку, поволі тіло її звикало до холоду. Вона занурювалася у воду, обережно, ніби вростаючи в нове тіло, більше та безумніше.
Нарешті вона попливла. Течія відносила її ліворуч, але плисти було нескладно, хіба це випробування, думала вона, хіба немає нічого простішого за це випробування, думала вона.
Вона обернулася і подивилася назад, а потім перед собою; річка була вузька, звивалася змією і на кожному вигині залишала широкі коси з піску і мулу. Другий берег був уже зовсім близько.
Пенелопа зробила останні зусилля. Кілька разів спробувала дістати ногами дна, нарешті вона знайшла опору. Але течія несла її далі, і хоч правою ступнею вона торкнулася дна, під лівою досі була прірва, пісок робив внизу якийсь дивний вигин і пропадав, розчинявся у глибині. Вона зробила ще кілька сильних рухів, напружилася, почала плисти з усіх своїх сил, щоб стати на вузьку смужку землі, якої торкнулася правою ногою. Знову намацала нею смужечку піску, але течія знову тягнула її вбік, і зліва відкривалася прірва.
Пенелопа пробувала ще й ще і поволі стала втрачати сили. Вона задихалася, судома стискала її ступні і стегна. Хапала ротом повітря, але ковтала воду, її дихання рвалося, страх наповнив її. Будь-що прагнула вона вхопитися за ту смужечку землі; їй раптом здалося, що це її останній шанс, і якщо зараз вона не допливе, то не допливе ніколи, що та яма ліворуч поглине її назавжди. Вона напружила останні сили, пливла проти течії до тієї точки спасіння, знову стала правою ногою на дно, знову простояла лише мить, але знову течія була сильніша і збила її з ніг. Річка швидшала, і що більше зусиль докладала Пенелопа, то сильнішала течія, то нещадніше вона зіштовхувала її з того маленького краєчка землі, що був для неї спасінням. Пенелопа занурилася у воду з головою і почала тонути, не маючи сил боротися, вода забила її ніс і її горло, вона нічого не бачила, вона задихалася.
— Не борися, Пенелопо, не борися, — раптом почула вона знайомий голос. Він ніби говорив зсередини неї, він ніби говорив із її серця.
— Немає сенсу боротися з тим, що сильніше за тебе. Прийми його, прийми його шлях, віддайся йому, нехай ріка віднесе тебе туди, куди сама захоче. Стань її союзницею. Позич їй своє тіло.
Якась м’яка сила виштовхнула її нагору, вона ковтнула повітря на повні груди, перевернулася на спину, дала сонцю торкнутися свого обличчя. Ріка несла її вниз, лагідна, сильна, жорстока ріка, вона забула про ту смужку землі, вона просто віддалася потокові, що не бачив нічого і не чув нікого.
Якщо не можеш подолати те, що сильніше за тебе, постанови так, щоб воно зробило сильнішим тебе, шепотів їй голос. Впусти чужу силу в себе, впусти силу ворога в себе, дай їй розтектися твоєю душею, обмани її, дай їй відчути свою владу над тобою — а потім зроби її своєю.
Течія несла її вниз, стрімко, швидко, дерева на березі пропливали повз неї, але Пенелопа вже не витрачала сил.