Частині людей, яких я забрав у Цирцеї, я знайшов кораблі, що рушали в їхні країни. Частину цих людей я зоставив у Спарті та в Мікенах, тут вони хотіли почати нове життя.
Частина лишилися зі мною, вони теж хотіли плисти до Трої. Ніщо більше не пов’язує нас зі світом, окрім тебе, Одіссею, казали вони мені. Я обіймав їх мовчки.
У Спарті я знайшов собі кількох гребців і лучників. Вони видавалися надійними, хоча я знав, що можуть зрадити мене, коли цього захочуть. Саме тому я хотів дати їм якнайбільше доброти. Можливо, іншої вони не побачать.
Одного ранку я помітив маленьку лінію на обрії, схожу на вузенький клапоть землі. Я спрямував туди свій корабель, сподіваючись побачити острів, де міг стати на ночівлю.
Але що ближче я підпливав, то більший був мій подив.
Це не був острів, це було величезне дерево, що стовбур його ріс із самого моря, що крона його здіймалася над водою і була завбільшки з десять моїх кораблів.
Я ніколи не бачив таких потужних дерев. Земля Греції суха і спрагла, вона переповнена болем та жаром, вона чекає на вологу весь рік, і коли ця волога приходить, вона всотує її швидко, за кілька митей, немов її ніколи не існувало.
Мені розповідали про дерева півночі, які стоять на чорних плодючих землях, які п’ють майже щодня, які дістають небесну вологу так само просто, як сонячне світло. Мені розповідали про дерева півночі, які тягнуться до небес, і їхні крони плетуть інше небо, темне небо, зелене небо.
Але це дерево було ще більше, більше за будь-які образи, що я мав у своїй голові, його стовбур був як скеля, його крона була як велика гора, і мені здавалося, що воно є шляхом у небеса.
Я почав здійматися ним, його гілки були товсті й міцні, вони росли поруч одна з одною, пропонуючи сходи для мене, довгі та звивисті сходи в небеса, і я відчував, як якийсь магніт тягне мене вгору.
З кожним новим рівнем, з кожним новим кроком якесь знання входило у мене, знання всесвітнього співчуття, знання теплоти, знання прощення, знання суворості до себе.
Я підіймався над рівнем свого життя, з кожним кроком угору я розумів його чимраз краще, все моє існування розкривалося переді мною, як країна з морем, із островами, зі скелями та протоками, і я ясно бачив, де мій особистий рай, а де моє особисте пекло.
Серцем я відчував, що треба піднятися якнайвище, що мене тягне на саму вершину, і з неї я побачу найголовніше, з неї я побачу свій найбільший біль і свою найбільшу провину, точку, з якої все почалося і в якій все має завершитися.
Я піднявся на самісіньку вершину цього величезного дерева. І я побачив її.
Я побачив Трою.
Це були контури землі, на якій провів десять років.
Десять років війни, десять років безглуздя, десять років життя там, де всі тебе вважають чужинцем.
Тоді, у минулому житті, я часто відпливав у відкрите море у пошуках риби та самотності. Я мав час вивчити цей берег, у всіх його деталях, лініях та кольорах. Я мав час зробити його своїм, з’єднатися з ним так, як люди з’єднуються зі своїми друзями чи своїми ворогами.
Плавний, як рука, покладена на море, гнучкий, як тканина, що її складки стали каменем, без високих гір, без неприступних скель, мирний, він тихо запрошував до себе, він сам відкривав перед тобою обійми гостинності.
Троя-земля була доброю і доступною.
І тому Троя-місто була неприступною та відчайдушною.
Людина часто змушена виправляти помилки богів. Завелика любов знищує смертних. Вона стирає відчуття небезпеки і робить тебе беззахисним.
Троя-земля була тихим райським садом. Троя-місто була жорсткою фортецею, що нікого до себе не підпускала.
Була, але більше не є.
Війна — найвеличніше у життя чоловіка і найбезглуздіше теж. Кожен вигадує свою причину, через яку він воює, кожен сполучає свої рани і почуття, щоб вигадати собі пояснення, щоб сплести візерунок потрібних слів у своїй голові. Потрібні високі ідеї, щоб виправдати жах.
Остерігайся високих ідей, Одіссею, це хижаки, що несуть морок на своїх спинах, казав я собі. Що вища ідея, то більший жах вона виправдовує. Бо життя не потребує виправдання, і кохання теж. Виправдання потребує тільки смерть і ненависть. Виправдання потребує тільки те, що виправдати неможливо.
Тепер я знову опинився біля цього міста, яке я знищив. Мене прославляли за мою знахідку, за мою хитрість, за цього дерев’яного коня, якого я придумав і який став для троянців вісником смерті. Про мене складали пісні, й боги нашіптували мені, що про цю хитрість пам’ятатимуть майбутні покоління.