Але чим я можу пишатися? За що мене прославляти? Троянці десять років билися проти дванадцятьох армій. Заради чого? Заради кого? Заради хіті чоловіка, у якого вкрали жінку, заради його ненависті, заради його спокійного сну?
Ми не змогли перемогти троянців силою, але зуміли їх перемогти підступом, слизькою оманою, ганебною хитрістю.
Понад десять років минуло відтоді, як я покинув це місто. Я наближався до нього, і серце моє стискалося від болю. Стіни були зруйновані, брама зламана, все навколо поросло травою. Жодного воїна на стінах, ніхто не зустрічав гостей, ніхто не відчиняв брами і не зачиняв її.
Кози та вівці ходили вулицями міста, селяни та жебраки сиділи під стінами, брудні жінки годували своїх дітей, худих і змучених. Палац і досі стояв почорнілий від полум’я. Дрібні торгівці продавали на ринку старі речі та гнилу їжу. Місто спало, не прагнучи пробудитися. Чи лишилися тут правителі? Чи лишилася тут гордість?
Я піднявся на велику башту, я поглянув униз, я крикнув щосили: Троє, Троє, чи це ти, чи я впізнаю тебе? Я Одіссей, той, хто зруйнував тебе, той, хто увів тебе в оману, той, хто сплюндрував тебе. Я готовий зустрітися з тобою в чесному бою, ти і я, чоловік і місто, всі ви, мужні мешканці, виходьте на двобій, вгамуйте свою жагу помсти, вгамуйте свою ненависть до того, хто позбавив вас теперішнього і майбутнього.
Але ніхто не відповів мені. Вони не чули мене. Може, вони вже не знали, що таке Троя? І хто такий Одіссей?
Я кричав довго, аж поки сонце почало тонути в морі. Люди були глухі до моїх слів. Троя померла. Трої більше немає. Те, що я бачу, — це лише мовчазний скелет мертвого тіла, яке дикі звірі розтягнули на шматки.
Коли я піднявся до палацу, сморід увірвався в мої ніздрі, сморід жебрачих тіл, гнилих овочів, років розкладання. Нога царя давно не ходила по цьому камінню. Дух величі помер тут давно, і я відчував запах його мертвого минулого. Троє, Троє, ти програла мені, але ти могла бодай зберегти гідність. Ти не здатна навіть ненавидіти.
— Стань їхнім царем, Одіссею.
М’який чоловічий голос вирвав мене з мого смутку.
— Стань їхнім царем, — прошепотів він.
Я обернувся і побачив чоловіка у чорному гіматії, що накривав його тіло з головою.
Я не знав, хто це, я ніколи досі не чув цього голосу, але відчував, що він промовляє до глибин моєї душі, що він поселяється десь глибоко у моєму серці.
— Стань їхнім царем, — знову сказав чоловік.
— Але чи може той, хто завдав болю, стати царем? — запитав я.
Чоловік мовчки підійшов до мене. Він зняв свій гіматій і надягнув на мої плечі. Він загорнув моє тіло в чорну тканину.
Коли ти бачиш незнайомця, будь добрий із ним, бо це може бути бог, — казав мені колись Теоклімен.
Коли ти бачиш незнайомця, будь чемний із ним, бо грубості боги не пробачають.
— Ти завинив перед ними і ти спокутуєш провину, — сказав чоловік. — Ти станеш їхнім царем, ти пробудиш їхні душі, ти відновиш їхню славу. Рука, що карає, є рукою милосердною, чи не так, Одіссею?
Я відчув силу його слів, я відчув силу матерії, що мене огортала. Ця тканина була душею самої Трої, вона прив’язувала мене до себе, вона огортала мене собою, вона вже не воліла мене відпускати. Душа всього міста була в цьому чорному плетиві, вона тримала мене міцно, вона не хотіла мститися мені, але я розумів, що просто так вона мене не відпустить. Я мусив щось зробити для неї. Я мусив стати її частиною, плоть від плоті, серце від серця.
Чоловік підніс свої руки до моєї голови. У руках був вінок із миртового листя. Він поклав його на мою голову.
— У цей плащ вплетене волосся троянських царів, від Теукра до Пріама. Сила життя міститься в ньому, сила їхніх голів і їхнього сімені. Тепер він твій, Одіссею. Тепер сила Трої належить тобі.
Я тільки зітхнув і набрав повітря в легені.
— Ти теж тепер належиш їй, Одіссею.
Я подивився на місто, яке ворушилося піді мною, чекаючи на мої перші слова.
— Прийде час, коли ти зможеш звільнитися. Бо ми звільняємося від минулого лише тоді, коли висихають сліди крові, що ми на ньому залишили.
І знову Одіссей піднявся високою баштою, і знову кинув погляд на троянців, і знову він набрав повітря в легені.
І всі розступалися перед ним, як перед великим володарем, а деякі падали перед ним і обіймали його коліна. Подив був у їхніх очах, подив, страх і захоплення.
Він відчув, як увесь цей натовп став слухняний йому, став продовженням його тіла, став його диханням. Він відчув, ніби є початком і духом великої річки, і вона потече на північ чи на південь, і вона стане на задні лапи перед усім світом, якщо він захоче.