Тобі вже не страшно. Тобі вже не боляче. Тобі вже не сумно. Тебе вже немає.
Що густіша ставала туманна заслона, то ясніші були їхні голоси. То гостріший був біль у моєму серці.
Спочатку я перестав бачити море. Потім я не зміг роздивитися бортів свого корабля. Потім зникла корма та щогла.
І далі мої руки, мої власні руки, розчинилися в цій хмарі кольору молока.
Голоси не були дзвінкі, вони були грудні та низькі, вони огортали, а не пронизували, в них звучало все тіло, все тепле жіноче тіло.
Ніжність розривала моє серце, але я стояв, не рухаючись. Ніжність лилася з моїх очей, я не міг утримати цих безумних сліз, я ніколи так не ридав, але я стояв, не рухаючись. Горло моє ніколи так не здригалось, обличчя моє ще ніколи не було так наповнене ріками. Але я стояв, не рухаючись.
Від першого дотику я затремтів. Тонкі жіночі пальці торкнулися моєї шиї, спустилися до в’язки та завмерли посеред спини. Змирися, нашіптував ніжний голос.
Дві руки торкнулися мого лівого плеча, я відчув свіжий подих, мокре волосся торкнулося мого тіла, і краплі почали падати мені на груди. Але я стояв, не рухаючись.
Раптом із туману випливло юне обличчя. В його погляді була ніжність, в його диханні було обіцяння щастя. Дівчина наблизилася до мене, її вуста злучилися з моїми, її язик проникнув крізь мої губи. Але я м’яко відсунув її від себе. Змирися, прошепотіла вона. Я похитав головою. Я стояв, не рухаючись.
Вона обвила мою шию руками, її щока притулилася до моєї, вода скрапувала з її волосся й ковзала моїм тілом, як маленька в’юнка змія. І я вже не міг відрізнити, де вода, а де сльози, де море, а де мій сум, де моє пошматоване серце.
Коли ніжність проникає тобі крізь шкіру, вона випиває твою кров, замінює тобі серце, перекриває артерії, зупиняє м’язи. У тебе німіють руки, потім коліна, потім язик, потім горло. Ти стаєш самим серцем, але і його в тебе вкрали.
Мої сльози зупинилися, мені було нічим плакати, і горло вже не могло тремтіти. Мені здавалося, що ці голоси дістали дна моєї душі, де затоплені кораблі зариваються в пісок і риби втрачають здатність бачити. Я чекав гострого удару зубів. Але Сирена дивилася на мене своїми зеленими очима, і в її погляді було більше смутку, ніж байдужості.
Якийсь час ми простояли один навпроти одного. Я відчував радість, страх і спустошення. Що відчувала вона? Чи мають Сирени душі? Чи мають вони серця, що стискаються в любові та страху? Чи це просто прекрасні машини на кшталт тих, що їх будував Дедал у лабіринті Міноса?
Я не знаю. Але мені здавалося, що в її погляді було більше суму, ніж байдужості.
Раптом вона ступила крок назад. Її обличчя стало ховатися в тумані. Руки двох інших жінок, які пестили моє тіло, обійняли мене востаннє й покинули, мов корабель, що йде на дно. Одна з них на прощання поцілувала мене у шию, торкнулася губами щоки та відпустила.
Я знову побачив свої руки, а потім корму, а потім щоглу, а потім ніс корабля, а потім море. Спів затих, і я відчув, як ноги мої підтинаються, і я от-от упаду.
Крик вирвався з моїх грудей, і мені здалося, що хтось інший кричить замість мене. Я питав їх, чому вони відпустили мене. Чому, кричав я.
Ніжність, заспівали вони. Вона глибоко. Вона в тобі надто глибоко. Ми не можемо її дістати, проспівали вони. Вона надто, надто, надто глибоко.
Я почув сплеск хвиль і шипіння моря. Голоси затихли. Ясно й світло стало на морі. Туманна хмара лишилася позаду.
Ноги підломилися піді мною, і я впав. Я пам’ятав лише одне ім’я. Пенелопа. Ніжність до Пенелопи. Надто, надто, надто глибоко.
Чи може море любити смертних?
Чи може Посейдон співчувати?
Я знав історію Тіро, доньки Салмонея, дружини Крефея.
Історію жінки, закоханої в ріку.
Боги поселили в її серці цю пристрасть, відчинили для неї двері та вікна, як відчиняють для божевілля. Кохання до ріки, яку звали іменем чоловіка: Еніпей.
Кохання до його поверхні, зранку гладкої, мов дзеркало, ніби вкритої тонкою смугою повітря, що нею ти можеш іти, як ідеш по землі.
До його течії, що ні швидка, ні повільна, але входить у твоє тіло поступово, тече крізь тебе, проникає крізь тебе, і ось тіло твоє стає хвилею і водою, і ось твоє тіло розпадається на частинки.
До його глибин, що в них стає світліше, ніж на поверхні, хоча всі тобі кажуть: не вір глибині ріки і моря, вони не для людського розуму, вони не для людських сердець.
До його берегів, укритих тополями, що підпирають небеса, та вербами, що моляться землі.
Так приходила вона щодня до гирла Еніпея, де він зливається з морем, де він віддає свої води великому морському богу, кожну краплю, назавжди, без повернення, без подяки. У злиттях річки особливо беззахисні.