Тут він послизнувся, і Джонсі схопив його за передпліччя. Це був великий чоловік, вищий за Джонсі з його шістьма футами двома дюймами[18], і в грудях ширший. Проте перше враження, яке склалось у Джонсі, — це відчуття якоїсь безтілесності, ніби страх виїв цю людину зсередини, залишивши тільки оболонку, легку, як пір’їнка.
— Спокійно, приятелю, — сказав Джонсі. — Спокійно, все позаду, тепер вам нема чого боятися. Ходімо до будинку, там тепло, зігрієтесь. Що скажете?
І, ніби слово «тепло» було умовним сигналом, у чоловіка зацокотіли зуби.
— З-звичайно. — Він спробував усміхнутись, але в нього не дуже вийшло. Джонсі знову здивувався його надзвичайній блідості. Цього ранку було холодно, градусів тридцять[19], не більше, але щоб аж настільки… Щоки чоловіка були землистого кольору з відтінком попелу. Єдине, що мало колір на його обличчі, крім червоної плями, — коричневі півмісяці під очима.
Джонсі обійняв чоловіка за плечі, несподівано поглинений хвилею абсолютно безглуздої і нудотної ніжності до цього незнайомця. Це почуття нагадувало першу шкільну закоханість — Мері Джо Мартіно, у блузці без рукавів і прямій джинсовій спідниці до колін. Тепер він був абсолютно переконаний, що чоловік не п’яний: той невпевнено тримався на ногах через страх (і, можливо, виснаження), а не випивку. Проте в його диханні вчувався запах, щось схоже на банан. Запах нагадав Джонсі ефір, яким він прискав на карбюратор своєї першої машини — то був «форд» часів війни у В’єтнамі, — щоб та заводилася холодними ранками.
— Зараз підемо в будинок, так?
— Так. Х-холодно. Дякувати Богу, що ви опинилися поруч. Це…
— Мій будинок? Ні, одного друга. — Джонсі відчинив лаковані дубові двері й перевів чоловіка через поріг.
Відчувши тепле повітря, чужинець аж зітхнув, по його щоках почав розтікатися рум’янець. У Джонсі навіть трохи відлягло від серця, коли він побачив, що кров усе ж не застигла в тілі чоловіка.
Як на лісові стандарти, «Діра в стіні» була розкішним житлом. Заходячи в неї, ви потрапляли до просторої загальної кімнати, що займала майже весь перший поверх і слугувала водночас кухнею, їдальнею та вітальнею, з іншого боку були дві спальні, а ще одна — нагорі, під дахом. Велика кімната була наповнена запахом сосни та її жовтуватим м’яким відсвітом. На підлозі лежав килим навахо, одну зі стін прикрашав гобелен племені мікмак, на ньому були зображені відважні мисливці зі списами, які оточили величезного ведмедя. Простий дубовий стіл на вісім місць позначав їдальню. На кухні для готування їжі було обладнано дров’яну піч, кімната опалювалася каміном. Коли розпалювали в каміні, у будинку можна було одуріти від спеки, навіть якщо за дверима було мінус двадцять[20]. Західна стіна — суцільне велике вікно — дивилася на довгий крутий обрив. Іще в сімдесятих там сталася пожежа, і навіть зараз крізь снігопад проглядалися чорні покручені стовбури мертвих дерев. Джонсі, Піт, Генрі та Бобер називали цей обрив Ущелиною, бо так його звали батько Бобра і батькові друзі.
— Господи, дякувати Богу і спасибі вам, — примовляв чоловік у помаранчевій шапці, і, коли Джонсі всміхнувся такій хвилі подяк, той нестямно розсміявся, ніби кажучи: так, знаю, це смішно, але нічого не можу з собою вдіяти. Потім він глибоко задихав і став схожим на одного з тих гуру-тренерів, яких показують по кабельних каналах. З кожним видихом він вимовляв: — Господи, я вчора дійсно думав, що не виживу… було так холодно… і вологе повітря, я це пам’ятаю… пам’ятаю, думав: о Боже, о Господи, ану як сніг усе ж таки піде… у мене почався кашель і не минав… щось підійшло, і я подумав: треба перестати кахикати, раптом це ведмідь або хтось і я… знаєте… спровокую його або… тільки я не міг утриматися, і воно… потім пішло саме…
— Ви вночі бачили ведмедя?
Розповідь вразила Джонсі. Він чув, що тут водяться ведмеді, старий Ґосселін та його друзі по чарці в крамниці любили розповідати історії про зустрічі з ведмедями, особливо людям з інших штатів; але уявити, як оця людина серед ночі опинилася сам на сам із ведмедем, було справді моторошно. Все одно що слухати розповідь моряка про зустріч із морським чудовиськом.
— Я не знаю, що то було, — промовив незнайомець і раптом кинув на Джонсі хитрий погляд, який Джонсі не сподобався, хоч він і не зрозумів його. — Не можу сказати точно, гроза до того моменту закінчилася.
— Ще й гроза! Ні чорта собі!
Якби не жалюгідний стан гостя, Джонсі подумав би, чи не пудрять йому мізки. Утім, подібна думка в нього таки промайнула.
— Мабуть, це була гроза без дощу, — сказав чоловік (Джонсі так і уявив, як він знизує плечима) і потер червону пляму на щоці, можливо, обмороження. — Якщо побачити таке взимку — це на бурю.
- І вчора ввечері ви це бачили?
— Здається, бачив. — Чоловік знову покосився на нього, але цього разу хитрості в його погляді Джонсі не побачив і вирішив, що й минулого разу здалося. Тепер він бачив тільки повне знесилення. — У мене в голові все перемішалося… Живіт крутить відтоді, як я заблукав… Він у мене завжди болить, коли я боягузю, з дитинства…
«Він і схожий на маленького хлопчика, — подумав Джонсі. — Витріщається навкруги з абсолютною безпосередністю». Джонсі повів нового знайомця до дивана перед каміном, і той слухняно дозволив себе вести. «Боягузю. Він навіть сказав «боягузю» замість «боюся», як дитина. Маленький хлопчик».
— Знімайте куртку, — звелів Джонсі і, поки гість спочатку розстібав ґудзики, а потім узявся за блискавку, знову згадав, як думав, що дивиться на оленя — на самця , Господи, — як сприйняв один із цих ґудзиків за око і як мало не всадив у нього кулю.
Чоловік розстебнув блискавку до середини, і тут вона застрягла. Золотий ротик вдавився краєчком тканини. Гість подивився на це — точніше, навіть вирячився, — ніби ніколи раніше не бачив нічого подібного, і, коли Джонсі потягнувся до застібки, просто опустив руки, дозволяючи Джонсі розібратись, як першокласник, який стоїть і чекає, поки вчитель наведе лад зі взутими не на ту ногу калошами або вдягненим навиворіт піджачком.
Джонсі звільнив золотий замочок і провів ним до кінця. За вікном-стіною Ущелина вже майже сховалася з очей, але в білій стіні снігопаду ще чорніли каракулі обгорілих дерев. Майже двадцять п’ять років друзі збиралися тут, щоб пополювати, майже двадцять п’ять років, без жодного пропуску, і за весь цей час тут сніг не йшов так сильно. Здавалося, що відтепер усе буде інакше, хоча хіба можна знати наперед? У наші дні синоптики на радіо й телебаченні чотири дюйми свіжої пудри на поверхні ґрунту подають мало не як початок нового льодовикового періоду.
Хвилину дядько просто стояв із розстебнутою курткою, поки навколо його черевиків на полірованій дерев’яній підлозі танув сніг, і дивився, роззявивши рота й задерши голову, на крокви під стелею. Він дійсно був схожий на великого шестирічного хлопчика… або на Даддітса. Доповнити його зовнішність так і напрошувалися рукавиці, що звисали з рукавів. Потім він скинув із себе куртку абсолютно впізнаваним дитячим рухом — просто стиснув плечі й дозволив їй зісковзнути. Якби Джонсі не стояв поруч і не підхопив її, вона б упала на підлогу, просто в калюжу розталого снігу.
— Що це? — раптом запитав чоловік.
На секунду Джонсі розгубився, але потім простежив за його поглядом і побачив конструкцію з переплетених ниток, що звисала з центральної балки. Різнобарвне (червоно-зелене з вкрапленнями канарково-жовтого) плетіння чимось нагадувало павутиння.
— Ловець снів, — відповів Джонсі. — Індіанський талісман. Потрібен, щоб, типу, оберігати від поганих снів.
— Це ваше?
Джонсі не зрозумів, має він на увазі весь будинок (можливо, чоловік досі не слухав його) чи ловця снів, але в обох випадках відповідь була одна: