— Ні, моїх друзів. Ми приїжджаємо сюди полювати щороку.
— Скільки вас?
Поки Джонсі вішав куртку на стоячий вішак біля дверей, чоловік спостерігав за ним, тремтячи й притискаючи до грудей переплетені руки.
— Четверо. Бобер — це його табір — зараз у лісі на полюванні. Не знаю, чи зажене його сніг назад. Мабуть, зажене. Піт і Генрі поїхали до крамниці.
— До Ґосселіна?
— Угу. Проходьте, сідайте на диван.
Джонсі підвів його до аж надто довгого секційного дивана. Такі штуки вийшли з моди кілька десятиліть тому, але надто поганого запаху диван наразі не видавав, ніякі істоти в ньому не завелися. А так у «Дірі в стіні» стиль і смак не відігравали великої ролі.
— Полежте, — сказав він і залишив незнайомця.
Той сидів, засунувши руки між колін, і тремтів. Його джинси були схожі на сосиски, як буває, коли під них піддіти кальсони, і все одно трусився всім тілом. Однак тепло викликало справжній приплив крові, і тепер незнайомець був більше схожий не на ходячого мерця, а на дифтерійного хворого.
Піт і Генрі вдвох займали більшу з двох спалень на першому поверсі. Джонсі пірнув туди, відчинив кедрову скриню ліворуч від дверей і дістав одну з двох складених ковдр. Повертаючись до вітальні, він раптом зрозумів, що не поставив найелементарнішого запитання. Запитання, яке ставлять навіть шестирічні діти, які не можуть самотужки розстебнути блискавку.
Накриваючи ковдрою незнайомця, який сидів на величезному дивані, він спитав:
— Як вас звати?
І одразу ж зрозумів, що відповідь уже крутиться в нього на язиці. Маккой? Маккан?
Чоловік, якого Джонсі мало не застрелив, підвів на нього погляд і закутався в ковдру до підборіддя. Коричневі мішки в нього під очима наливалися фіолетовим.
— Маккарті, — промовив він. — Річард Маккарті. — Його рука, на диво пухка і біла без рукавички, обережно висунулася з-під ковдри, як полохливий звір. — А ви?
- Ґері Джонс, — відповів Джонсі і взявся за його руку своєю рукою, тією самою, яка мало не спустила курок. — Народ переважно кличе мене Джонсі.
— Дякую, Джонсі. — Маккарті подивився на нього з вдячністю. — Схоже, ви врятували мені життя.
— Та ну, облиште, — сказав Джонсі і знову подивився на червону пляму. Це від холоду. Просто невелике обмороження. Напевне, від холоду.
Розділ 2
Бобер
— Ви ж розумієте, що я не зможу нікому зателефонувати? — сказав Джонсі. — Тут поблизу немає телефонів. У нас стоїть генератор для електрики, і це все.
Маккарті, закутаний у ковдру так, що стирчала лише голова, кивнув.
— Я чув генератор, але ви ж знаєте, як воно буває, коли ти заблукав, — зі звуками коїться казна-що. Іноді здається, що звук ліворуч, іноді — що праворуч, а іноді ти готовий заприсягтися, що ззаду, і хочеш розвернутися.
Джонсі кивнув, хоч і не знав, як воно буває. Якщо не рахувати приблизно тижня після нещасного випадку, часу, який він провів у блуканні туманом болю й наркозу, йому ніколи не доводилося губитись.
— Я тут намагаюся придумати, як краще вчинити, — сказав Джонсі. — Напевне, коли Піт і Генрі повернуться, ми вас відвеземо. Скільки людей у вашій групі?
Маккарті, схоже, мусив замислитися. Це, разом із невпевненою ходою, зміцнило підозру Джонсі в тому, що в цієї людини шок. «Невже одна ніч у лісі може довести до такого стану? — подумки здивувався він. — Цікаво, а що було б зі мною?»
— Четверо, — сказав Маккарті після хвилини роздумів. — Як і вас, хлопці. Ми полювали парами. Я був із другом, Стівом Отісом. Він адвокат, як і я, зі Скоухіґана. Ми всі зі Скоухіґана, і цей тиждень для нас… багато значить.
Джонсі всміхнувся і кивнув.
— Так, у нас те саме.
- І от я якимось чином заблукав. — Він похитав головою. — Ніяк не збагну, як це вийшло. Я весь час чув Стіва праворуч, іноді помічав його жилет між дерев, а потім я… Не знаю. Напевно, про щось задумався — у лісі чудово думається, — тоді дивлюсь: я вже сам. Здається, я намагався повернутися своїми слідами, але стемніло… — Він знову похитав головою. — У мене в голові все так переплуталось, але так, нас було четверо, здається, це єдине, що я можу сказати точно. Я зі Стівом і Нет Роупер із сестрою Беккі.
— Вони, напевне, зараз місця собі не знаходять, хвилюються.
На обличчі Маккарті спочатку з’явився подив, потім розуміння. Для нього це явно була нова думка.
— Так, напевне. Авжеж, вони хвилюються. О Господи, о-хо-хо.
Джонсі ледь стримав посмішку. У такому стані Маккарті трохи нагадував одного персонажа з фільму «Фарґо».
— Отже, нам краще відвезти вас до них. Якщо це…
— Не хочу бути тягарем…
— Ми вас відвеземо. Якщо вийде. Погода так швидко змінилася.
— Еге ж, — із гіркотою протяг Маккарті. — Ці синоптики могли б бути й точнішими зі своїми бісовими супутниками, допплерівськими радарами і що в них там іще є. Ось тобі і «ясно, помірно холодно», чи не так?
Джонсі з деяким подивом подивився на людину під ковдрою, точніше, на розчервонілу голову з ріденьким каштановим волоссям. Прогнози, які вони чули — він, Піт, Генрі та Бобер, — в останні два дні обіцяли сніг. Деякі з прогнозистів перестраховувалися, заявляючи, що сніг може змінитися дощем, але диктор на радіостанції «Castle Rock» (єдиній, яка тут ловилась, і то не завжди й з перешкодами) говорив про наближення зниженого тиску і замети по шість-вісім дюймів[21], на зміну яким міг прийти північно-східний вітер, якщо збережеться низька температура, а циклон не піде в бік моря. Джонсі не знав, де почув прогноз Маккарті, але точно не по радіо. Просто чувак трохи не при собі, що зовсім не дивно.
— А давайте я поставлю суп, га? Що скажете, містере Маккарті?
Маккарті вдячно всміхнувся.
— Ой, це було б чудово. Учора ввечері в мене жахливо розболівся шлунок, а сьогодні вранці з ним узагалі щось жахливе коїлось. Але зараз мені краще.
— Це стрес, — заспокоїв Джонсі. — Я б уже виблював усі кишки. І, мабуть, у штани б наклав.
— Мене не нудило, — сказав Маккарті. — Я майже впевнений, що не нудило. Але… — знову похитав головою. Цей рух був схожим на нервовий тик. — Не знаю. Усе так переплуталося, немов у страшному сні.
— Страшний сон закінчився, — сказав Джонсі. Він відчув себе трохи ніяково від того, що говорить такі речі — достоту як добра тітонька, — але чоловіка явно було потрібно заспокоїти.
— Так, — промовив Маккарті. — Дякую. І я б не відмовився від супу.
— У мене є томатний, курячий і, здається, банка яловичого. Який бажаєте?
— Курячий, — відповів Маккарті. — Мати завжди казала мені, що немає нічого кращого за курячий суп, коли погано почуваєшся.
Сказавши це, він усміхнувся, і Джонсі мало не роззявив рота від подиву. Зуби в Маккарті були білі й рівні, навіть занадто рівні для справжніх зубів, з огляду на його вік — років сорок п’ять, — але щонайменше чотирьох зубів бракувало: верхніх іклів (батько Джонсі називав їх «вампірські зуби») і центральних зубів унизу — як називалися ці, Джонсі не знав. Зате знав точно: Маккарті не підозрював, що в нього бракує зубів. Жодна людина, знаючи про такі вади у себе в роті, не стала б виставляти їх напоказ, навіть за таких обставин. Принаймні так вважав Джонсі. Із живота піднявся неприємний холодок, мов телефонний дзвінок нізвідки. Джонсі повернувся до кухні, щоб Маккарті не побачив, як скривилося його обличчя, і щоб не замислився. Або навіть не запитав.
— Один курячий суп. Замовлення прийнято, зараз буде. Як щодо підсмаженого сиру?
— Якщо ваша ласка. І звіть мене Річард, добре? Або Рік, так навіть краще. Коли хтось рятує мені життя, я намагаюсь якомога швидше переходити з ним на «ти».
— Добре, Ріку, хай буде на «ти».
«Краще встав собі зуби, перед тим як наступного разу йти до суду, Ріку».