«Ловець снів», — думає Джонсі й повертає ручку.
Кімната за дверима — божевільне царство байрусу, жахливі джунглі, буяння ліан, витких рослин, лоз, скручених у криваво-червоні коси. У повітрі стоїть насичений запах сірки з етиловим спиртом, смородом пускової рідини, залитої в упертий карбюратор морозного січневого ранку. Добре хоча б те, що не потрібно боятися лайнотхорів, тільки не тут, вони на іншому промені ловця в іншому місці й часі. Байрум тепер — проблема Леда, бордер-колі з дуже сумним майбутнім.
Телевізор увімкнено, і хоча екран заріс байрусом, на ньому проглядається примарне чорно-біле зображення. Людина тягне труп собаки цементною підлогою. Курне, засипане мертвим осіннім листям дивне приміщення нагадує склеп із фільмів жахів п’ятдесятих, які Джонсі раніше полюбляв дивитися на відеокасетах. Але це не склеп, тут чути глухий плюскіт — рух води.
Посередині підлоги — кругла іржава кришка з витиснутими на поверхні літерами МУВП: Массачусетське управління водопостачання. Літери випирають навіть крізь червонуватий поріст. Іще б пак! Для Сірого, котрий як фізична сутність помер ще там, у «Дірі в стіні», вони означають усе.
У прямому значенні — весь світ.
Кришка трохи зрушена й відкриває півмісяць абсолютної чорноти. Джонсі усвідомлює, що чоловік, який тягне пса, — він сам, і пес іще живий. Його тіло лишає на цементі пінистий кров’яний слід, а задні лапи смикаються. Немов загрібають.
«Забудь ти про кіно», — гарчить Генрі, і Джонсі переводить погляд на фігуру на ліжку. Сіра істота, прикрита заплямованим байрусом простирадлом по груди. Груди, позбавлені пор, волосся й сосків, здаються гладеньким шматком сірої плоті. Живота під простирадлом не видно, але Джонсі, навіть не дивлячись, знає, що пупка немає, тому що ця тварюка ніколи не народжувалася на світ. Вона всього лише дитяче уявлення про жителя іншого світу, породжене підсвідомістю тих, хто вперше зіткнувся з байрумом. Вони ніколи не існували як реальні створіння, оці прибульці, інопланетяни. Сірі чоловічки як фізичні тіла були створені людською уявою, ловцем снів, і ця думка дає Джонсі деяке полегшення. Він не єдиний, кого обдурили. Хоч щось радує.
І ще дещо його радує: погляд цих моторошних чорних очей.
Це страх.
— Я готовий, — спокійно сказав Фредді, зупиняючись біля «Хамві», за яким вони гналися стільки миль.
— Чудово, — кивнув Курц. — Оглянь «ХМВ». Я прикрию.
— Зараз.
Фредді подивився на Перлмуттера, живіт якого знову досяг загрозливих розмірів, потім на «Хаммер» Овена. Причина стрілянини, яку вони чули раніше, стала зрозумілою: «Хаммер» був розстріляний. Залишилося тільки знайти відповідь на питання: хто роздавав, а хто приймав. Від «Хаммера» вели сліди, під безупинним снігом вони швидко згладжувались, але поки ще залишалися помітними. Сліди однієї пари ніг. У важких черевиках. Овен.
— Уперед, Фредді!
Фредді стрибнув у сніг, Курц вислизнув слідом за ним. Фредді почув клацання затвора. Сподівається на свій дев’ятиміліметровий. Що ж, і правильно — хто-хто, а він уміє з ним давати раду.
Фредді раптом відчув, як по спині пройшов холодок, ніби Курц прицілився в нього. Прямо в спину. Але що за нісенітниця? Овен — так, Овен — інша справа. Овен перетнув межу.
Фредді поспішив до «Хаммера», пригнувшись, із карабіном на рівні грудей. Без сумніву, йому не подобалося, коли за його спиною — Курц. Зовсім не подобалося.
Поки двоє хлопчаків наближаються до затканого байрусом ліжка, Сірий гарячково натискає кнопку «ВИКЛИК», але нічого не відбувається.
«Мабуть, усі системи забиті байрусом, — думає Джонсі. — Не пощастило. Не пощастило тобі, Сірий».
Він кидає погляд на телевізор і бачить, що його екранний двійник уже підтяг собаку до краю шахти. Може, вони запізнились? А може, ні. Поки сказати неможливо. Колесо ще крутиться.
«Привіт, Сірий, я так хотів познайомитися з тобою», — каже Генрі, витягаючи волохату від байрусу подушку з-під безвухої вузької голови Сірого. Сірий поривається відповзти на інший край ліжка, але Джонсі тримає його на місці, схопивши по-дитячому тоненькі руки прибульця. Шкіра на цих руках не гаряча й не холодна. Вона взагалі не схожа на шкіру на дотик. Вона схожа на…
«На ніщо, — думає він. — На сон».
«Сірий? — промовляє Генрі. — Так ми вітаємо гостей на планеті Земля». І навалюється подушкою на обличчя Сірого.
Під руками Джонсі Сірий пручається, смикається. Десь збуджено пищить кардіомонітор, немов у цього створіння дійсно могло бути серце, яке зараз перестало битися.
Джонсі дивиться на чудовисько, яке помирає, і хоче тільки одного: щоб усе це швидше скінчилося.
Сірий дотяг собаку до залізної кришки, яку зумів відсунути. З вузького чорного провалу йшов глухий ритмічний гуркіт протічної води та холодне вологе повітря.
Якби кінець був усьому кінцем, то чим скоріш би сталось це, тим краще[233]. Це з коробки з позначкою «ШЕКСПІР».
Задні лапи пса судомно сіпались, і Сірий чув вологий звук плоті, яку шматували: це байрум продирався одним кінцем і гриз іншим, пробиваючи собі шлях назовні. Під хвостом пса почувся писк, схожий на вереск незадоволеної мавпи. Треба скинути його в шахту, перш ніж він вибереться назовні. Народження у воді — умова не обов’язкова, але так його шанси на виживання будуть набагато вищими.
Сірий спробував був проштовхнути собачу голову в отвір між кришкою і цементом — не вийшло. Шия зігнулась, і безглуздо ошкірена морда пса вивернулася нагору. Продовжуючи спати (а може, і знепритомнівши), собака кілька разів здушено гавкнув.
Але в отвір не пролазив.
— Трахни мене, Фредді! — завив Сірий. На біль у стегні Джонсі він уже майже не звертав уваги і вже точно не помічав, яким напружено блідим стало обличчя Джонсі, що в карих очах стоять сльози від утоми та образи. Зате він як ніколи гостро усвідомлював інше: щось відбувається. «Відбувається в мене за спиною», — сказав би Джонсі. І хто ще це міг бути, як не сам Джонсі, його негостинний господар?
— На ХЕР! — загорлав він клятому, ненависному, впертому, всього-трішечки-завеликому псові. — Ти підеш униз, чуєш мене! ТИ МЕНЕ…
Слова застрягли в горлі. Він більше не міг кричати, хоча йому до нестями цього хотілось. О, як би він хотів зараз закричати, вдарити кулаком по чому-небудь (нехай навіть по вмираючому вагітному собаці)! Але чомусь тепер він не міг не те що крикнути — вдихнути. Що робить із ним Джонсі?
Відповіді він не очікував. Але отримав. Незнайомий голос, повний холодної люті, мовив: «Так ми вітаємо гостей на планеті Земля».
Трипалі руки сірої істоти на лікарняному ліжку сіпаються, піднімаються і на мить відштовхують подушку. Чорні очі на позбавленому будь-яких інших рис обличчі скажено горять люттю і страхом. Воно несамовито ловить ротом повітря. І враховуючи, що його не існує в реальності, навіть у мозку Джонсі його немає, принаймні як чогось фізичного, він бореться за життя люто. Генрі хоч і не може співчувати, але розуміє. Сірий хоче того ж, чого й Джонсі, Даддітс… навіть сам Генрі, бо, незважаючи на його чорні думки, хіба його серце не б’ється? Хіба печінка не очищує його кров? Хіба тіло його не пройшло крізь усі невидимі війни з усім, починаючи від звичайної застуди до раку і самого байрусу? Тіло може бути або дурним, або нескінченно мудрим, але в будь-якому разі воно вільне від руйнівного чаклунства думки, воно вміє тільки стояти й боротися, доки не вичерпуються сили. Якщо Сірий і був іншим колись, зараз він уже не інший. Він хоче жити.