«Але навряд чи в тебе вийде, — лагідно, майже заспокійливо повідомляє Генрі. — Не думаю, друже мій».
І знову притискає подушку до обличчя Сірого.
Дихальні шляхи Сірого відкрилися. Він вдихнув холодне повітря з шахти… раз… вдруге… і раптово дихання знову обірвалося. Вони душать його. Тиснуть. Убивають.
«Ні!!! Поцілуй мене в корму! Поцілуй мене в срану корму! НІЧОГО У ВАС НЕ ВИЙДЕ!»
Він відтяг собаку і повернув боком, зовсім як пасажир, який уже спізнився на літак, намагається запхнути у валізу останню об’ємну річ.
«Так він пройде», — думає Сірий.
Так. Пройде. Навіть якщо доведеться розчавити товсте собаче черево руками Джонсі і дозволити байруму вирватися назовні. Так чи інакше, ця тварюка потрапить до шахти.
Обличчя роздулось, очі витріщилися, дихання перекрите, єдина жирна вена пульсує посередині чола Джонсі — Сірий проштовхнув собаку глибше в щілину й почав лупцювати його кулаками Джонсі в груди.
«Ну ж бо, пролазь, чорти би тебе забрали, пролазь .
ПРОЛАЗЬ!»
Фредді Джонсон сунув ствол карабіна у вікно кинутого «Хаммера», Курц у цей час розсудливо залишався в нього за його спиною (чимось це нагадувало атаку на корабель сірих), чекав, що буде далі.
— Двоє хлопців, босе. Схоже, Овен вирішив скинути баласт, перш ніж рушити далі.
— Мертві?
— Схоже на те. Мабуть, це Девлін і той, інший, по якого вони заїжджали.
Курц підійшов до Фредді, кинув швидкий погляд у розбите вікно й кивнув. Йому вони теж здалися мертвими, двійко білих кротів, зчеплені на задньому сидінні, обидва в крові та скляній крихті. Він підняв був пістолет — контрольний у голову не завадить, — але задумався. Овен міг не почути їхнього мотора. Сніг був дуже важким і мокрим, справжня акустична ковдра, так що все може бути. Але постріли він почує напевно. Опустивши пістолет, Курц повернувся до стежки в снігу.
— Показуй дорогу, салаго, і дивись не послизнись. Ми ще можемо застукати його зненацька. Мабуть, ми ще можемо на це розраховувати, як гадаєш?
Фредді кивнув.
Курц посміхнувся, і від цього його обличчя стало схожим на вишкірений череп.
— Якщо пощастить, салаго, Овен Андергілл попрямує до пекла, навіть не зрозумівши, що вже здох.
Телевізійний пульт, прямокутник чорного пластику, вкритий байрусом, лежить на тумбочці Сірого. Джонсі хапає його, голосом, лячно схожим на Бобрів, вигукує:
— На хер це лайно, — і щосили гепає ним об край столу, як людина, що розбиває зварене яйце. Пульт лопається, випускаючи батарейки й залишаючи в кулаку Джонсі надтріснутий пластмасовий уламок. Він запускає руку під подушку, яку Генрі притискає до обличчя істоти, що пручається. І вагається лише мить, згадуючи першу зустріч із Сірим, їхню єдину зустріч. Ручка від дверей до ванної, що лишилася в його долоні, після того як луснув стрижень. Відчуття темряви, коли тінь істоти впала на нього. Тоді все здавалося досить реальним. Реальним, як троянди. Реальним, як краплі дощу. Джонсі повернувся й побачив його… воно… — ким би не був Сірий, перш ніж став містером Сірим, містером Ґреєм, — він стоїть у великій центральній кімнаті. Герой сотень художніх фільмів і документалок «про незбагненні загадки», тільки дуже старий. Старий і хворий. Уже тоді готовий лягти на ліжко в блок інтенсивної терапії.
«Марсі», — сказав він, витягши це слово прямісінько з мозку Джонсі, як корок. Зробивши отвір, крізь який зміг проникнути. А потім вибухнув, як новорічна хлопавка, засипавши все навколо байрусом замість конфеті, і…
«…І я сам вигадав усе інше. Адже саме так і було? Черговий випадок міжгалактичної шизофренії. От і все, за великим рахунком».
«Джонсі! — кричить Генрі. — Якщо збираєшся зробити це, роби!»
«Ну от і все, Сірий, — думає Джонсі. — Готуйся. Тому що розплата…»
Сірий уже наполовину проштовхнув тіло Леда до шахти, коли голову заповнив голос Джонсі:
«Ну от і все, Сірий. Готуйся. Тому що розплата — сука».
Горло Джонсі пройняв гострий біль. Сірий підняв руки Джонсі, видаючи булькітливі звуки, які так і не змогли перейти в крик. Він відчув не шию Джонсі, порослу бородою, а власну роздерту плоть. Цієї миті найсильнішим його почуттям була суміш шоку і невіри. То була остання емоція Джонсі, якої зазнав Сірий. «Цього не може бути ». Вони завжди прибували на кораблях отих старих істот, на цих артефактах; вони завжди піднімали їхні руки, здаючись; вони завжди перемагали . Цього не може бути.
І проте якимось чином це сталося.
Свідомість байрума не стільки потьмарилась, скільки розпалась. Помираючи, сутність, яка колись була Сірим, повернулася до свого початкового стану. Коли він перетворився на воно (і за якусь мить до того, як воно стало нічим ), Сірий востаннє люто штовхнув тіло собаки в шахту. Воно провалилось, але не до кінця, застрягло у вузькому отворі.
Останньою забарвленою Джонсі думкою байрума було: «Треба було пристати на його пропозицію. Треба було…»
Джонсі б’є гострим уламком пульта по голій зморшкуватій шиї Сірого. Горло розкривається, як рот, і з нього пихкає хмарка червонувато-помаранчевого пилку, вона забарвлює повітря червоним, а потім осідає на простирадлі пластівцями пилу й пуху.
Тіло Сірого в руках Джонсі та Генрі один раз смикається, ніби крізь нього пропустили сильний електричний розряд, потім раптом зіщулюється, немов сон, яким воно завжди було, і стає чимось знайомим. Спочатку Джонсі не може збагнути, чим саме, але потім сяйнула думка. Залишки Сірого дуже схожі на презервативи, які валялися на підлозі покинутого кабінету в складі братів Трекерів.
«Він…»
«…мертвий!» — так хоче закінчити Джонсі, але раптом його пронизує напад дикого болю. Цього разу не в стегні, а в голові. І горлі. Шию здавило вогняне намисто. І вся кімната стає прозорою, так, зовсім прозорою. Він дивиться прямо крізь стіну й заглядає в приміщення будиночка з шахтою, де собака, застряглий у дірці, народжує огидне червоне створіння, схоже на суміш тхора і величезного, просякнутого кров’ю хробака. Джонсі чудово знає, що це таке: один із байрумів.
Стікаючи кров’ю, лайном і плівковим лахміттям власної плаценти, поблискуючи бездумними чорними очима («Його очі , — думає Джонсі, — очі Сірого»), тварюка з’являється на світ, витягає тіло, намагається звільнитись, упасти в темряву, назустріч дзюрчанню води.
Джонсі дивиться на Генрі.
Генрі дивиться на Джонсі.
На мить юні й перелякані очі зустрічаються… а потім і вони зникають.
«Даддітс, — голос Генрі доноситься звідкись здалеку. — Даддітс відходить. Джонсі…»
Прощавай. Можливо, Генрі хоче сказати «прощавай». Але не встигає — обидва розтанули.
Була мить запаморочення, коли Джонсі перебував ніде, — відчуття повного відключення. Він вирішив, що, напевне, це смерть, що він із Сірим убив себе, сам собі перерізав горлянку, так би мовити.
Повернув його біль. Не в горлі, цей біль минув, і можна було знову дихати, він навіть чув, як повітря виходить і входить до нього великими сухими ковтками. Ні, цей біль — старий знайомий. Боліло стегно. Біль зловив його і жбурнув назад у світ, розкрутивши навколо розпухлого, верескливого стрижня, як м’яч на тетербольній[234] жердині. Під колінами в нього бетон, усі руки в шерсті, у вуха б’є моторошний, нелюдський скрекіт.
234
Тетербол — гра для двох учасників, які по черзі б’ють по прив’язаному до жердини м’ячу, один за годинниковою стрілкою, другий — проти. Перемагає той, хто першим закрутить м’яч навколо жердини в бік суперника.