«Принаймні ця частина реальна, — подумав він. — Ця частина не в ловці снів».
Цей жахливий пронизливий звук.
Джонсі побачив тхороподібну істоту, вона звісилась у темряву й утримувалась у верхньому світі лише хвостом, який ще не вийшов із собаки. Джонсі кинувся вперед і схопив руками слизьке тремтливе тіло якраз тієї миті, коли воно звільнилось остаточно. Потім подався назад, намагаючись не звертати уваги на пульсуюче жаром стегно, тримаючи волаючу, вертку тварюку над головою, як карнавальний приборкувач із удавом. Вона вигиналася на всі боки, намагаючись дістати зубами до зап’ясть Джонсі, але пошматувала тільки рукав куртки, з якого вилетіли білі, майже невагомі клаптики набивки.
Джонсі повернувся на сповненому болю стегні і побачив людську фігуру в розбитому вікні, крізь яке проник Сірий. Незнайомець із витягнутим від подиву обличчям був у куртці камуфляжного забарвлення і тримав пістолет-кулемет.
Джонсі щосили відкинув вертлявого скаженого тхора, що було неважко. Пролетівши футів десять, він із вологим ляском упав на підлогу й миттю поповз назад, до шахти. Тіло собаки перекривало отвір, але не повністю. Місця залишалося достатньо.
— Стріляй! — заволав Джонсі чоловікові зі зброєю. — Заради Бога, стріляй, поки воно не дісталося води!
Але чоловік у вікні немов заціпенів. Остання надія людства стояла, наче прикипіла, дурнувато роззявивши рота.
Овен просто не міг повірити в те, що відбувалося прямо перед його носом. Якась червона тварюка, моторошний, потворний, безногий тхір. Одна річ — чути про подібне, зовсім інша — бачити. Воно поповзом підбиралося до отвору посеред підлоги, в якому застряг собака, витягнувши вгору лапи, немов просячи про помилування.
Чоловік — а це, мабуть, Тифозний Джонсі — кричить, вимагаючи, щоб він застрелив тварюку, а в Овена просто не піднімаються руки, вони неначе налилися свинцем. Ще трохи, і тварюка вислизне; після всього, що сталося, те, чому він сподівався запобігти, зараз станеться в нього на очах. Як у пеклі.
Він спостерігав, як створіння, звиваючись, ковзає вперед, видаючи моторошне мавпяче цвірінькання, що відгукується, здається, в самому центрі мозку; як Джонсі щосили незграбно намагається перегородити отвір, щоб схопити її або принаймні відігнати. Марно. Заважав собака.
Овен знову дав команду рукам підняти зброю і прицілитись, але нічого не вийшло. «МР-5» так само міг перебувати в іншій галактиці. Він ось-ось випустить цю тварюку. Стоятиме тут, як стовп, і дозволить їй утекти. Господи, допоможи йому.
Господи, допоможи їм усім.
Генрі, прокинувшись, але ще не прийшовши до тями, сів і притулився до спинки заднього сидіння «Хаммера». У волоссі застрягли якісь крихти. Він струсив їх, усе ще захоплений сном про лікарню («тільки це був не сон», — подумав він), і гострий укол болю повернув його в якусь подобу реальності. Скло? У нього була повна голова уламків автомобільного вікна. Такі ж уламки вкривали сидіння. І Даддітса.
— Даде?
Марно, зрозуміло. Даддітс помер. Напевне, помер. Останні рештки енергії він витратив на те, щоб звести Генрі і Джонсі в лікарняній палаті.
Але Даддітс застогнав. Очі його розплющились, і, зазирнувши в них, Генрі знову повернувся на снігову дорогу-тупик. Очі Даддітса — два червоні криваві нулі. Очі як у пророчиці-сивіли.
— Убі! — скрикнув Даддітс. Руки його насилу піднялись і зробили прицілювальний жест, ніби він тримав гвинтівку. — Убі-ду! Є у ас спав аато!
У відповідь звідкись із лісу долинули два постріли. Пауза. Третій постріл.
— Даде? — прошепотів Генрі. — Даддітсе?
Даддітс побачив його. Навіть повними крові очима Даддітс побачив його. Генрі більш ніж відчував це: на мить він навіть сам побачив себе очима Даддітса. Те саме, що дивитись у чарівне дзеркало. Він бачив Генрі, яким він був колись: хлопчина, який дивиться на світ крізь черепахові окуляри, надто великі для його обличчя, які постійно зісковзувають на кінчик носа. Він відчував любов Даддітса до нього — просте, нехитре почуття, не скаламучене ані сумнівом, ані егоїзмом, ані навіть вдячністю. Генрі обійняв Даддітса і, відчувши невагомість тіла старого друга, заплакав.
— Тобі завжди щастило, приятелю, — упівголоса вимовив він, шкодуючи, що поруч немає Бобра. Бобер міг би зробити те, що не під силу Генрі, — заколисати Даддітса. — Ти завжди був щасливчиком, ось що я думаю.
— Енні, — пробурмотів Даддітс і торкнувся рукою щоки Генрі. Він усміхався, і його останні слова були вимовлені зовсім чітко: — Я люблю тебе, Енні.
Попереду ляснули два постріли — хльосткі удари карабіна. Не так уже й далеко. Курц зупинився. Фредді футів за двадцять попереду завмер біля знака, який Курц тільки зараз розгледів: «РИБОЛОВЛЯ З ОПОРИ СУВОРО ЗАБОРОНЕНА».
Третій постріл, потім тиша.
— Босе? — сказав Фредді, — Попереду якась будівля.
— Когось бачиш?
Фредді похитав головою.
Курц підійшов до нього, поклав йому руку на плече і навіть у таку хвилину трохи повеселішав, коли Фредді здригнувся від несподіванки. Здригнувся? Що ж, недарма. Якщо Ейбові Курцу вдасться пережити наступні п’ятнадцять-двадцять хвилин, у прекрасний новий світ він має намір вирушити на самоті. Ніхто не заважатиме його рухові, жодних свідків останньої партизанської операції. Фредді може щось підозрювати, але напевно не знає. На жаль, телепатія минула. На жаль для Фредді.
— Схоже, Овен знайшов кого ще вбити, — прошепотів Курц Фредді на вухо, в якому ще залишалося кілька завитків Ріплі, вже побілілих і сухих.
- Ідемо за ним?
— Господи, ні, — вигукнув Курц. — Викинь це з голови. Схоже, настав час — на жаль, таке трапляється в житті майже кожного, — коли ми повинні відступити. Сховаємося за деревами. Подивимося, хто залишиться, а хто повернеться. Якщо хтось узагалі повернеться. Дамо їм десять хвилин, згоден? Гадаю, десяти хвилин більш ніж достатньо.
Мозок Овена Андергілла наповнили безглузді, але добре чутні слова: «Скубі! Скубі-Ду, де подівся ти? Є в нас справ багато!»
Карабін піднявся. Не він його підняв, але коли сила, що підняла зброю, покинула його, Овен із легкістю продовжив рух. Він поставив зброю на одиночні постріли, прицілився і двічі спустив курок. Перша куля вдарила в підлогу перед головою тхора і зрикошетила. Полетіли уламки цементу. Тварюка відскочила, повернулася, побачила його й вищирила повну пащу гострих голок.
— Правильно, красуне, — кивнув Овен. — Посміхнись у камеру.
Друга куля вліпила прямісінько в безрадісну усмішку тхора. Істота відлетіла назад, вдарилася об стіну і сповзла на підлогу. Але, навіть позбувшись рудиментарної голови, тіло зберегло інстинкти. Воно знову, вже повільніше, поповзло вперед. Овен підняв зброю і, цілячись, подумав про Рейплоу, Діка та Айрін. Гарні люди. Хороші сусіди. Коли тобі була потрібна склянка цукру або пінта молока (або плече, на якому можна поплакати), варто було лише сходити в сусідній будинок, і все влаштовувалося.
«Вони кажуть, це удар!» — крикнув містер Рейплоу, а Овену почулося «це дар». Діти постійно все плутають.
Так що це було за Рейплоу. І за хлопчиська, який усе плутав.
Овен вистрілив утретє. Куля влучила прямо в середину байрума і розірвала його тіло надвоє. Криваві шматки посмикались… посмикались… і завмерли.
Покінчивши з тварюкою, Овен підняв карабін вище, описавши дулом коротку дугу в повітрі. Цього разу він навів мушку в самісінький центр лоба Ґері Джонса.
Той не кліпаючи дивився на нього. Овен утомився — майже до смерті, за його відчуттями, — але до цього хлопця йому, схоже, було далеко. Джонсі підняв порожні руки.