— Так просто, що навіть байруму під силу, — мовив Генрі й зареготав так, що аж узявся за живіт і склався навпіл, але відразу ж послизнувся і ледь не гепнувся знову. Ноги боліли, спину ломило, серце нило від болю… і все ж він сміявся. Він Яйцеголов, він Яйцеголов, він — гієна, що сміється.
Генрі підійшов до водійського боку «Хамві» Курца, тримаючи карабін напоготові (відчайдушно сподіваючись при цьому, що зумів зняти його з запобіжника). У голові в нього все ще грала напружена музика, але він сміявся. Дверцята бензобака він побачив, куди б вони поділися? Але де Ґамера, Жах із космосу[237]?
І, немов почувши його думки, — а Генрі зрозумів, що то цілком імовірно, — тхір з розмаху врізався головою в заднє вікно. Те, яке, на щастя, не було розбитим. До закривавленої голови прилипло волосся та клаптики плоті. Моторошні чорні очі-намистинки втупились у Генрі. Чи знала істота, що має запасний вихід? Можливо. І, можливо, розуміла, що скористатися ним означає швидку смерть.
Воно вищирилося.
Генрі Девлін, який колись отримав премію «Співчуття і милосердя» від Американської психіатричної асоціації за публіцистичну статтю «Кінець ненависті», надруковану в «Нью-Йорк Таймс», у відповідь вишкірив свої зуби. Виявилося приємно. Потім він показав йому середній палець. За Бобра. І за Піта. Теж із величезним задоволенням.
Ледве він підняв карабін, як тхір — може, й безмозкий, але не повністю позбавлений розуму — пірнув униз. Не біда, Генрі все одно не збирався стріляти крізь вікно. Навіть краще, якщо ця тварюка опиниться на підлозі. «Просувайся ближче до бензину, дорогенька», — думав він. Великим пальцем руки він переставив карабін на автоматичний режим і дав довгу чергу в бензобак.
Гуркіт пострілів оглушив його. На місці кришки бензобака з’явилася величезна рвана діра і нічого більше. «От і вір після цього голлівудським фільмам. У них ця срань з одного пострілу вибухає», — подумав Генрі й наступної миті почув шелестіння, яке швидко перейшло в утробне шипіння. Він відступив на два кроки, і його ноги знову вилетіли з-під нього. Цього разу падіння врятувало йому очі і, можливо, життя. Задок «Хамві» Курца вибухнув усього лише секундою пізніше, виплюнувши з-під днища величезні жовті пелюстки полум’я. Задні шини вистрибнули зі снігу, вікна вистрілили уламками скла, всі вони пролетіли над самою головою Генрі. Потім його обпалило жаром, і він швидко поповз убік, тягнучи за ремінь карабін і несамовито регочучи. Гримнув другий вибух, і морозне повітря наповнилося свистом уламків.
Генрі піднявся, хапаючись за гілля ялини, що досить доречно опинилася поряд, мов за перекладини драбини; постояв, сміючись і відсапуючись: ноги болять, спина болить, у шиї дивно ломить. Уся задня частина «Хамві» Курца була охоплена полум’ям. Він чув, як усередині скажено джерґоче палаюча тварюка.
Обійшовши на чималій відстані палаючій «Хамві», він наблизився з пасажирського боку і прицілився в розбите скло. Насупився, постояв так трохи, потім зметикував, чому все це нагадує повний ідіотизм. Тепер усі вікна в «Хамві» розбиті. Усі, за винятком лобового. Генрі знову вибухнув сміхом. Який же він бовдур, бовдур! Ну і йолоп!
Тварюка в наповненій пекельним полум’ям кабіні, як і раніше, розгойдувалася з боку в бік, немов п’яна. Скільки патронів лишилося в магазині, якщо довбана тварюка вирветься назовні? П’ятдесят? Двадцять? П’ять? Але хай там скільки, він повинен упоратися. Він не ризикне повернутися до другої вантажівки по новий магазин.
Але довбана тварюка так і не вилізла.
Генрі постеріг хвилин п’ять. Потім вирішив для надійності постояти ще стільки ж. Падав сніг, «Хамві» горів, випускаючи в біле небо клуби чорного диму. Він дивився на пожежу і думав про карнавал «Дні Деррі», Ґері Ю. С. Бондс співає «Нью-Орлеан», ось з’являється велетень на ходулях, ось легендарний ковбой, і Даддітс від збудження не може встояти на місці і скаче, як заведений. Думав про Піта, який чекав їх біля школи, склавши човником руки, і старанно вдаючи, що курить. Про Піта, який мріяв стати капітаном першої експедиції НАСА на Марс. Думав про Бобра і його куртку «Фонзі», про Бобра і його зубочистки, про Бобра і про те, як він співав колискову Даддітсу, — кораблик дитинки, немов срібна мрія, — про Бобра, який обійняв Джонсі на весіллі в того й наказав йому бути щасливим, щасливим заради всіх них.
Джонсі.
Остаточно переконавшись у тому, що тхір мертвий — спопелів, — Генрі покрокував стежкою подивитися, чи живий іще Джонсі. Він не плекав особливих надій… але раптом виявив, що вірить у краще.
Лише біль утримував Джонсі на цьому світі, і спочатку йому здалося, що змарніла людина з патьоками сажі на щоках, яка стала біля нього на коліна, — це сон або останнє породження його уяви. Тому що людина ця була дуже схожа на Генрі.
— Джонсі? Агов, Джонсі, ти мене чуєш? — Генрі поклацав пальцями перед очима друга. — Земля викликає Джонсі.
— Генрі, це ти? Дійсно ти?
— Це я.
Генрі кинув погляд на собаку, який усе ще стирчав зі вхідного отвору шахти № 12, і знов обернувся до Джонсі. З безмежною ніжністю він відкинув з його чола мокре від поту волосся.
— Старий, ну ти… — почав Джонсі, але тут світ похитнувся. Він заплющив очі, зосередився, знову розплющив. — …Ну ти й з’їздив до магазину. Хліба не забув купити?
— Ні, тільки сосиски загубив.
— Довбаний ульот. — Джонсі уривчасто зітхнув. — Наступного разу поїду сам.
— Поцілуй мене в корму, приятелю, — промовив Генрі, і Джонсі з усмішкою занурився в темряву.
Епілог
День праці
Всесвіт — сука[238].
«Ось і ще одне літо скінчилося», — подумав Генрі.
Утім, у цьому не було нічого сумного: літо видалося чудовим, та й осінь очікується непогана. Правда, з’їздити на полювання цього року не вийшло, і, безперечно, варто очікувати на візити нових друзів із військового відомства (друзі з військового відомства найбільше хвилювались, аби в нього на шкірі не з’явилася червона рослинність), але все одно осінь буде гарною. Прохолодне повітря, сонячні дні, довгі ночі.
Іноді в опівнічні години до Генрі з’являлася його стара подруга, але, коли це траплялося, він просто сідав у кабінеті з книжкою в руках і чекав, доки вона піде. Зрештою та завжди йшла. Зрештою сонце завжди сходило. Те, що недоспиш однієї ночі, доспиш іншої, але сон обов’язково прийде, як кохана. Про це Генрі дізнався минулого листопада.
Він пив пиво на ґанку котеджу Джонсі й Карли у Вері, там, на березі Пеппер-понду.
Південний край Квеббінського водосховища був милі за чотири звідси. Й Іст-стрит, зрозуміло, теж.
На руці, яка тримає банку «Курз», три пальці. Два довелося відтяти через обмороження, яке він заробив, чи то коли йшов на лижах Просікою з «Діри в стіні», чи то коли тягнув Джонсі до вцілілого «Хамві» на нашвидку спорудженій волокуші. Схоже, тієї осені доля призначила йому волокти людей по снігу, правда, з різними результатами.
Біля вузької смужки берега Карла Джонс чаклує над пательнею для барбекю. Малюк Ноел у провислому підгузку дибуляє навколо похідного столика зліва від неї і життєрадісно розмахує обвугленою сосискою. Інші діти Джонсів, віком від трьох до одинадцяти років, хлюпочуться у воді й кричать одне на одного. Генрі завжди вважав, що біблійна заповідь «плодитись і розмножуватись» не позбавлена здорового глузду, але зараз йому здавалося, що Джонсі й Карла дещо перестаралися з її втіленням у життя.
У нього за спиною грюкнули сітчасті двері. На ґанок вийшов Джонсі з відром із льодом і банками пива. Кульгав він уже не так сильно; цього разу лікар послав під три чорти те оснащення, що сиділо у нього в стегні, і замінив його на сталь і тефлон, запевнивши Джонсі, що це все одно рано чи пізно довелося б зробити, але «якби трохи обережності, можна було б і зі старим ще років п’ять походити». Операцію йому зробили в лютому, незабаром після їхнього з Джонсі шеститижневого «відпочинку» серед людей із військової розвідки та психіатрів.
237
Тут автор змішує персонажа серії японських фантастичних фільмів про гігантську летючу черепаху на ім’я Ґамера і назву американського фільму жахів 1958 року «Воно! Жах із космосу».