— Хочеш сказати, — уточнив Джонсі, дивлячись поверх голівки сплячого сина, — що я ледь не знищив людство через якусь псевдовагітність?
— О ні, — заперечив Генрі. — Якби це було саме так, усе минулося б безслідно, не важче, скажімо, за… дисоціативну фугу. Але думка про Сірого застрягла в тобі, як муха в павутинні.
— У ловці снів.
— Так.
Обидва замовкли. Незабаром Карла покличе їх їсти сосиски та гамбургери, картопляний салат і кавун під блакитним щитом нескінченно прозорого неба.
- І ти хочеш сказати, що все це збіг? — запитав Джонсі. — Що вони випадково опинилися на Джефферсон-тракт саме тоді, коли там опинився я? І не тільки я. Ти й Піт з Бобром. Плюс Даддітс лише за кількасот миль на південь, не забувай. Тому що Даддітс утримував нас разом.
— Даддітс завжди був двосічним мечем, — сказав Генрі. — З одного боку — Джозі Рінкенгауер: це Даддітс-рятівник, Даддітс-герой. З іншого — Річі Ґренадо: Даддітс-убивця. Тільки щоб убивати, Даддітсу були потрібні ми. Я в цьому впевнений. Ми мали глибшу підсвідомість. Ми надавали ненависть і страх, страх того, що Річі Ґренадо дійсно дістане нас, як обіцяв. У нас завжди було більше темряви, ніж у Даддітсі. В уявленні Даддса зло — це неправильно переставляти кілочки в крибеджі, та й то він робив це більше для забави. Усе ж таки… пам’ятаєш той випадок, коли Піт натягнув Даддітсу шапку на очі і той врізався в стіну?
Джонсі пригадував… дуже невиразно. Сталося це в торговельному центрі. Коли вони були молоді й тинятися по магазинах вважалося розвагою. День інший, лайно те саме.
— Після цього дуже довго Піт незмінно програвав, коли ми грали в гру Даддітса. Даддітс завжди зменшував його очки, і ніхто нічого не запідозрив. Напевне, вважали це простим збігом, але у світлі всього, що сталося, у мене виникають певні сумніви.
— Думаєш, навіть Даддітс знав, що розплата — сука?
— Він навчився цього в нас, Джонсі.
— Даддітс дав Сірому точку опори. Точку розумової опори.
— Так, але ще він дав тобі схованку. Не забувай цього.
Ні, подумав Джонсі, цього він ніколи цього не забуде.
— З нашого боку все почалося з Даддітса, — продовжував Генрі. — Ми стали не такими, як усі, з того дня, як зустріли його. Ти й сам знаєш, що це правда. Випадок із Річі Ґренадо просто був найяскравішим, найгучнішим. Якщо згадувати наше життя, побачимо й інші приклади, я впевнений.
— Дефаньяк, — тихо промовив Джонсі.
— Це хто?
— Той студент, якого я зловив на брехні перед самим нещасним випадком. Зловив, хоча мене навіть там не було в день іспиту.
— От бачиш? Але все-таки саме Даддітс зламав цього дрібного сірого сучого сина. Скажу більше: мені здається, саме Даддітс урятував мені життя на Іст-стрит. Гадаю, цілком можливо, що коли колега Курца зазирнув у «Хамві», щоб перевірити, як ся маємо, — я маю на увазі перший раз, — у голові в нього сидів маленький Даддітс, який нашіптував: «Не хвилюйся, старий, іди у своїх справах, вони мертві».
Але Джонсі ще не розлучився з колишньою думкою.
- І ти хочеш сказати, те, що байрум встановив зв’язок з нами — не з кимось іншим, а з нами, — лише випадок? Що це такий собі збіг? Саме так вважав Джеррітсен, хоча ніколи не говорив цього вголос. Але його думка була й без того цілком зрозумілою.
— Чому ні? Чимало вчених, блискучих мислителів на кшталт Стівена Джея Ґулда[242], впевнені, що людство існує завдяки ще більш довгій і неймовірній низці збігів.
- І ти в оце віриш?
Генрі підняв руки. Він не знав, як відповісти, не звернувшись до Господа, який знову крадькома з’явився в його житті в останні кілька місяців. З чорного ходу, як виявилось, і в тиші багатьох безсонних ночей. Але невже для того, щоб хоч якось пояснити те, що трапилось, обов’язково закликати цього древнього deux ex machina[243]?
— Я вірю в те, що Даддітс — це ми , Джонсі. L’enfаnt с’еst moi… toi… tout lе mondе…[244] Раса, вид, рід; гейм, сет, матч. Ми всі, в сумі своїй, — Даддітс, і всі наші найшляхетніші прагнення — не що інше як спроба не випустити з очей жовту валізку для сніданків і вміння вдягати взуття правильним боком: «Омоу о? Омоу сіку?» А до чого зводяться наші найбільші гріхи в космічному масштабі? Неправильно порахувати чийсь криб, виставити кілочки не туди, куди треба, а потім удати з себе дурника.
Джонсі спостерігав за ним у захваті.
— Усе це або надихає, або лякає. Не можу вирішити, що саме.
— Та це й не має значення.
Трохи поміркувавши, Джонсі запитав:
— Якщо всі ми — Даддітс, хто співає нам? Хто нам співає колискову, допомагає заснути, заколисує, коли нам сумно і страшно?
— О, цим усе ще займається Бог, — відповів Генрі й мало не вилаявся. Ось знову, незважаючи на всі старання.
— То це Господь не дав останньому тхору провалитись у шахту? Тому що, якби ця тварюка опинилась у воді, Генрі…
Якщо бути точним, останнім був тхір, виведений Перлмуттером, але це дрібниця, яка, за великим рахунком, не має значення.
— Так, неприємності були б, безперечно. На кілька років закриття Фенвей-парку стало б для Бостона найменшою з проблем. Але щоб це знищило все людство? Не думаю. Ми для них — неосвоєна територія. Сірий знав це, твої зізнання під гіпнозом…
— Не треба про це.
Джонсі прослухав записи кількох сеансів і вирішив, що згода на гіпноз була його найбільшою помилкою, яку він зробив під час перебування у Вайомінгу. Чути себе в образі Сірого — а під глибоким гіпнозом ставати Сірим — було те саме, що слухати злісного привида. Часом він думав, що виявився єдиною людиною на світі, яка по-справжньому розуміла, як це — бути зґвалтованим. Деякі речі краще забути назавжди.
— Вибач.
Джонсі відмахнувся — гаразд, усе добре, — але все-таки сильно зблід.
— Просто я хочу сказати, що тією чи іншою мірою ми всі — біологічний вид, який живе у ловці снів. Мені самому не подобається, як це звучить, цей фальшивий трансценденталізм ріже слух, але для цього явища теж немає правильних слів. Колись, імовірно, ми придумаємо потрібне визначення, ну а поки згодиться й ловець снів .
Генрі повернувся й подивився назад. Джонсі зробив те саме, трохи піднявши Ноела. Над дверима котеджу висів ловець снів. Генрі привіз його в подарунок, і Джонсі негайно прибив до одвірка, як у часи вампірів селяни-католики вішали на двері розп’яття.
— Можливо, їх просто тягло до тебе, — припустив Генрі. — До нас . Так само, як квіти повертаються до сонця або як залізні ошурки шикуються в лінію, коли потрапляють у магнітне поле. Напевне, втім, важко сказати: надто відрізняється від нас байрум.
— Вони повернуться?
— О так, — відповів Генрі. — Вони або інші. — Він підняв голову до літнього блакитного неба, що ще й не думало темніти, хоча день уже наближався до завершення. Звідкись із боку водосховища долинув крик орла. — Мабуть, у цьому можна не сумніватись. Але не сьогодні.
— Хлопці! — гукнула Карла. — Обід готовий!
Генрі взяв малюка у Джонсі. На коротку мить торкнулися їхні руки, торкнулися їхні погляди, торкнулися їхні думки. На одну коротку мить вони знову побачили лінію. Генрі усміхнувся. Джонсі відповів усмішкою. Вони спустилися сходинками й пішли разом по галявині, Джонсі — трохи накульгуючи, а Генрі — з сонною дитиною на руках, і тієї миті єдиною темрявою були їхні тіні, що тяглися за ними по траві.
Ловелл, штат Мейн
29 травня 2000 року
Авторська нотатка
Я ніколи не був вдячний своїй професії більше, ніж під час роботи (16 листопада 1999 р. — 29 травня 2000 р.) над «Ловцем снів». Усі ці шість із половиною місяців я відчував великі фізичні незручності, і книга допомагала мені відволіктися. Читач побачить, що ці фізичні незручності відображені в сюжеті, але найкраще я пам’ятаю бездоганне відчуття спокою, яке ми знаходимо тільки в снах.
242
Stephen Jay Gould — американський біолог, історик науки і один із найпопулярніших авторів у науково-популярному жанрі.