Темрява наближається.
Ми не знаємо, який із днів змінить наше життя. Мабуть, воно й на краще. У день, коли його життя зробить різкий поворот, Джонсі сидить у своєму кабінеті на третьому поверсі коледжу Джона Джея, дивиться у вікно на крихітний шматочок Бостона і думає про те, як помилявся Т. С. Еліот, називаючи квітень найжорстокішим місяцем лише тому, що якийсь мандрівний тесля з Назарета був розіп’ятий за підбурювання до заколоту. Будь-який житель Бостона знає, що найжорстокіший місяць року — це березень, який спершу дражнить кількома днями оманливої надії, а потім із задоволенням виливає вам на голову відро лайна. Сьогодні один із таких брехливих днів, коли здається, що весна дійсно вже не за горами, і він подумує піти прогулятися, після того як розбереться з однією неприємністю. Звичайно ж, у цю хвилину Джонсі й не здогадується, яким неприємним може бути день, як не здогадується й про те, що день цей він закінчить у лікарняній палаті, покалічений, борючись за своє кляте життя.
«День інший, лайно те саме», — думає він, ось тільки цього разу лайно буде зовсім іншим.
Цієї ж секунди дзвонить телефон, і він одразу знімає трубку, переповнений приємним передчуттям: це буде Дефаньяк, він дзвонить, аби скасувати зустріч об одинадцятій. «Мабуть, відчув, куди вітер дме», — думає Джонсі, і це цілком імовірно. Зазвичай студенти просять викладачів про зустріч. Коли ж хлопцеві передають, що хтось із викладачів хоче зустрітися з ним… Ну, тут, як то кажуть, не потрібно мати розуму аж понад голову.
— Алло, Джонс слухає, — говорить він.
— Привіт, Джонсі, як життя?
Цей голос він упізнає де завгодно.
— Генрі, привіт! Чудово! Життя чудове!
Узагалі-то життя зараз здається йому не таким уже й радісним, тим паче що за чверть години має з’явитися Дефаньяк, але все відносно, чи не так? Порівняно з тим, де він перебуватиме за дванадцять годин, підключений до всіх цих апаратів, одна операція позаду, а три ще чекають, зараз Джонсі, що називається, пердить крізь шовк.
— Радий це чути.
Сумовитість у голосі Генрі він скоріше не чує, а відчуває.
— Генрі? Що трапилось?
Мовчанка. Джонсі вже хоче повторити запитання, коли Генрі відповідає:
— Учора помер мій пацієнт. Я випадково побачив некролог у газеті. Баррі Ньюмен його звали. — Генрі на хвилину замовкає. — Він був пацієнтом-кушеточником.
Джонсі не знає, що це означає, але його старому другові зараз погано. Це він знає напевне.
— Самогубство?
- Інфаркт. У двадцять дев’ять років. Сам вирив собі могилу виделкою й ложкою.
— Сумно.
— Він останні три роки не був моїм пацієнтом. Я його відлякав. У мене була… одна з тих штук. Знаєш, про що я?
Джонсі думає, що знає.
— Ти про лінію?
Генрі зітхає. Джонсі це зітхання не видається схожим на жаль. Це, швидше, полегшення.
— Так, і я вихлюпнув це на нього. Він помчав, як у дупу вжалений.
— Це не робить тебе винним у його інфаркті.
— Може, ти й правий. Тільки відчувається не так. — Пауза. І потім, із відтінком цікавості: — Це ж рядок із пісні Джима Кроча? Ну а ти як, Джонсі? Усе гаразд?
— У мене? Так. А чому питаєш?
— Не знаю, — каже Генрі. — Просто… Я весь час думаю про тебе з тієї хвилини, коли розгорнув газету і побачив фотографію Баррі в некролозі. Ти там обережніше, гаразд?
Усередині, навколо кісток (багато з яких незабаром будуть поламані), Джонсі відчуває холодок.
— Про що це ти?
— Не знаю, — каже Генрі. — Може, це яйця виїденого не варте, але…
— Це лінія? — Джонсі стривожений. Він повертається на кріслі й визирає у вікно на мінливе весняне сонце. Йому раптом спадає на думку: ану як у Дефаньяка в голові всі клепки повилітали і зараз він іде сюди з якимось пістолетом («замислюючи недобре», як пишуть у детективах і трилерах, що їх любить читати у вільний час Джонсі), а Генрі якимось чином це відчув?
— Не знаю. Скоріш за все, це в мене зміщена реакція на портрет Баррі зі сторінки небіжчиків. Але все одно — будь обережнішим якийсь час, гаразд?
— Ну добре. Чому б ні?
— Чудово.
— А ти як?
— Усе гаразд.
Але Джонсі не думає, що в Генрі все так уже й добре. Він збирається щось сказати з цього приводу, але в нього за спиною лунає покашлювання, і він розуміє, що, мабуть, то прийшов Дефаньяк.
— От і добре, — говорить він і розвертається в кріслі.
Точно, у дверях стоїть його відвідувач, абсолютно не небезпечний: звичайний хлопчина, загорнутий у старе мішкувате пальто з капюшоном і дерев’яними ґудзиками — надто тепле як для такого дня, — худенький, недогодований, в одному вусі сережка, панківська зачіска, що стирчить над схвильованими очима.
— Генрі, до мене прийшли, я передзвоню тобі пізніше…
— Та ні, не потрібно. Справді.
— Ти впевнений?
— Так. Але ще дещо. Є півхвилини?
— Звичайно. Для тебе завжди. — Він піднімає палець, і Дефаньяк киває, але стоїть на місці, поки Джонсі не вказує на стілець у маленькій сусідній кімнатці, єдиний, на якому не лежать книжки. Дефаньяк неохоче прямує до нього. У телефон Джонсі каже: — Слухаю.
— Я гадаю, нам потрібно чкурнути у Деррі. Нашвидку, туди й назад. Тільки ти і я. Відвідаємо давнього друга.
— Ти маєш на увазі… — Але він не хоче вимовляти це ім’я, цей відгомін дитинства, коли поряд сторонній.
Йому й не доводиться, бо Генрі сам його вимовляє. Колись вони були квартетом, потім на короткий час їх стало п’ятеро, а потім знову лишилося четверо. Однак п’ятий не покинув їх у повному розумінні цього слова. Генрі вимовляє це ім’я, ім’я хлопчика, який дивним чином так і залишився хлопчиком. Щодо нього тривоги Генрі більш виразні, і висловити їх легше. Нічого конкретного, каже він Джонсі, лише таке відчуття, що до давнього приятеля варто навідатися.
— Розмовляв із його матір’ю? — цікавиться Джонсі.
— Мені здається, буде краще, якщо ми просто… ну, знаєш, з’явимося там на обрії. Які в тебе плани на ці вихідні? Або на наступні?
Джонсі не потрібно звірятися зі щоденником. Вікенд починається післязавтра. У суботу вдень факультетський захід, але від нього можна легко звільнитися.
— Обидва дні в мене вільні, — каже він. — Якщо я заїду в суботу? О десятій?
— Чудово, — з деяким полегшенням відповідає Генрі. Він уже більше схожий на себе. Джонсі трохи розслабляється. — Точно будеш?
— Якщо ти вважаєш, що ми повинні провідати… — Джонсі секунду вагається, — провідати Дуґласа, то потрібно їхати. Давно вже не бачились.
— Твій відвідувач іще в тебе?
— Угу.
— Гаразд. Отже, чекаю на тебе в суботу о десятій. Слухай, може, візьмемо «скаут»? Дамо йому провітритися. Що скажеш?
— Це буде шикарно.
Генрі сміється.
— Карла все ще готує тобі обіди з собою, Джонсі?
— Еге ж. — Джонсі скоса дивиться на портфель.
— Що в тебе сьогодні? Тунець?
— Яєчний салат.
— М-м-м. Ну, гаразд, я вшиваюся. ДІЛТС, так?
— ДІЛТС, — погоджується Джонсі. Він не може назвати справжнє ім’я їхнього давнього друга перед студентом, але ДІЛТС — це нормально. — Поговоримо в…
- І бережи себе. Я серйозно. — Особлива інтонація в голосі Генрі очевидна і трохи лякає, але, перш ніж Джонсі встигає щось відповісти (а що можна сказати, коли поруч сидить і слухає Дефаньяк, він не знає), Генрі відключається.
Джонсі секунду задумливо дивиться на телефон, потім вішає слухавку. Перегортає сторінку на настільному календарі, на суботі перекреслює «Пиятика вдома у Діна Джейкобсона» і пише: «Відпроситися. Їду до Деррі з Генрі провідати Д.». Однак його планам не судилося збутися. До суботи Деррі і друзі випаруються з його думок.
Джонсі глибоко вдихає, випускає повітря і переносить увагу на проблемного відвідувача. Хлопчина скуто ялозить на стільці. «Він чудово розуміє, навіщо його сюди покликали», — думає Джонсі.