Майк Йогансен
ЛУБ’ЯНЕ РЕШЕТО
ПРО ГУМОР
Бувають такі діла, що з них не можна не сміятись. От уявіть собі: ішов вулицею джентлмен у фракові, у новому циліндрі, у лякових черевиках. І от у другому поверсі одчинилося вікно й на голову джентлменові висипали діжку з помиями; він уступився, служниця упустила діжку, діжка торохнула його по черепу, він з переляку наклав у штани і впав у калюжу.
«Грубо, — скажете ви, — але смішно».
А то послухайте отакої: один професор зайшов у ту халабуду, де написано два нулі. А був той професор чоловік неміцний і хворував на закріп. Тільки він там розташувався, як хтось як не садикне каменюкою в двері. Він сидить, а ззовні каменюки гупають у двері. Він терпів, терпів, а тоді як не схопиться доганяти... А тут народ, дами...
«Ще грубіше, — скажете ви, — але смішно».
Ну так от: декому це не смішно. Аніяк. Не розуміє дехто такого гумору. А от уявіть собі, коли йому кажуть, що учневі третьої групи загадали написати повну характеристику Печоріна, то він схоплюється за боки й лягає з реготу.
«Грубо, — гогоче він крізь регіт і сльози, — але смішно».
Не по однаковому люди зроблені. Читає інший, що чоловік упав з аеропляна й настромився на радіодрючок як на кий — і йому не смішно. Читає в Чехова, як косар добуває з кишені квитка «зі скорістю двох вершків на годину» — і лягає з реготу.
То ж у цій книжці пробував я гумор і на так, і на он-як. Я не дуже боявся, що скаже читач: «Що тут смішного?» Одного я боявся найбільше: щоб не сказав той читач: «Грубо, але не смішно».
РЕЗОЛЮЦІЯ
(Оповідання з римського життя)
Квінт Люцій Публікола, римський громадянин і патрицій, сидів на сірім каменю на березі Євксейнського Понту, сиріч Чорного моря. Перед ним стояла Сибілла і розмахувала, віщуючи, руками над триногом. Вона одверзла вуста свої й сказала:
— ...І ти побачиш майбутнє, страшне й дивне, якого зроду не бачив ізвіку свого...
У цю мить неначе вдарило Квінта Люція Публіколу фінкою під шосте ребро. Він поточився і впав нестямний...
Коли Квінт Люцій Публікола, римський громадянин і патрицій, очуняв, то по дорозі, що стелилася ген з-під його очей, лежали дві довженні залізяки. Щось загуркотіло. Вперше член фамілії Люціїв на свої очі побачив товарний поїзд. Та Квінт Люцій Публікола був стоїк.
— Непогані колісниці і чималенька їх купа,— похвалюючи промовив римський муж. — Та ледве чи Гай Люцій Цесар міг би підкрастися до галлів з таким торохкотінням і гуркотом. Сильне роздовбані колісниці.
Оце сказавши, Квінт Люцій Публікола нашвидку застібнув ґудзики на своїй сенаторській тозі, ухопився за поручні й поїхав з останньою колісницею. Правда, просто перед його очима заманячив напис:
«Увіходити на ходу поїзда заборонено», але Публікола того напису не зрозумів. На станції Публіколу легко випустили з перону.
«Кіно-зйомка», — шепнув хтось, побачивши патриція, і всі розступилися перед ним. Хтось запропонував провести його до режисера, але Публікола, гордо піднявши голову, пройшов у місто, залляте електричним світлом.
«Скільки тут, одначе, єгипетських лямп», — подумав патрицій. — «Для чого ж їх поставили на місце, а не несуть перед публікою», — майнула в нього гадка, коли він уступивсь і впав в калюжу перед вокзалом.
Посердившись трохи на нерівне каміння, що добре торохнуло його в скроні, Квінт Люцій Публікола виліз з калюжі і налагодився продовжувати свою дослідчу екскурсію Та раптом до його слуху долинув хрипкий звук, що виходив з рупора, поставленого на дахові. Публікола звів очі й уважно прислухався. Потім протер собі рукавом вуха. Прислухався ще раз.
— Грамофон, — сказав Публікола рішуче. — Не розумію тільки, для чого було ставити його на дахові і пускать заялозені позаторішні романси.
У цю мить погляд його впав на плякат, наліплений на дверях. Це був декрет про латинізацію.
Всіх римських громадян, що не складуть іспита з латинської мови до 1 януарія цього року, буде звільнено з посад, за винятком едилів, діловодів, квесторів, цензорів, консулів, адвокатів, легатів та інших відповідальних службовців.
— Прекрасно, — пробурмотів Публікола. — Не далі, як учора, коло самої моєї вілли безпритульний, лаючись у бога, сказав «ад матері» з орудним відмінком. Чистота мови сильно підупала в нашого юнацтва.
Публікола ще раз подивився на плякат і увійшов у двері. Перед його очима розстелилося ціле море столів і службовців.
«Яка сила писарів, одначе, — подумав Квінт Люцій. — Не знаю, чи їх було стільки в самого Сулли».
Почувши знову щось про кіно-зйомку і режисера, Публікола без перешкод легко дістався до зачинених дверей з написом: Замзав.
Це ефіопське і замбезівське слово не злякало Квінта Люція Публіколи. Сміливо, зрікшися богів своїх і не визнаючи чужих, він штовхнув двері у святилище діловодства та бухгальтерії. Він відчинив двері.
Замзав сидів на свойому кріслі, а в його на колінах сиділа машиністка. Побачивши Публіколу, вона прошепотіла: «кіно-зйомка» і замість зіскочити з колін, ще ніжніше притулилась до замзава.
Хмара набігла на високе лисе чоло замзава.
— Хто сміє без дозволу... — почав він промову, скеровану проти кур'єрші Катерини.
Але Публікола не втратив рівноваги:
— Нещасний замбезієць! — гримнув він. — Не далі, як учора п'ятнадцять невільниць мили мене в термах і мастили смірнськими пахощами. Я не дозволив би їм зоставити на тілі хоч листочок одежі. — І Публікола, стукнувши дверима, пішов до останніх дверей із коротким занзибарським написом: 3 а в.
Могутньою рукою римлянин товкнув ці двері. Та двері не розчинялися. Зав замкнув їх з середини. Очі римлянинові запалали. Нарешті він знайшов людину, він знайшов Суллу, Нерона, Калігулу цієї слабодухої епохи. Що мав сили Квінт Люцій Публікола бабахнув кулаєм у зачинені двері і... схилився до дірочки в замку.
Від картини, що предстала перед його очима, кров застигла в його древнє-римських жилах. Зав сидів за столом і писав на власній, на своїй заяві до тресту своєю рукою резолюцію:
«Видати аванс 500 карб. без повороту. Зав...»
Кілька послужливих рук підхопили римського громадянина Квінта Люція Публіколу, що не без звука і без стогону знов занурився в таємниче небуття...
Римський громадянин і стоїк, багач і патрицій Квінт Люцій Публікола прокинувся на березі Євксейнського Понту, сиріч Чорного моря. Сибілли вже не було, не було й тринога, не було й сірого каменю. Натомість перед Квінтом Публіколою стояв його друг Секст Муцій Агрикола і піддержував його в сидячий позі.
— Не погано ти моргокнувся, друже, на цім проклятім березі, — сказав Секст Муцій Агрикола, допомагаючи Публіколі підвестися. — Ходімо, Агріпіна вже давно нас жде коло цирку.
— Я був у майбутньому... — почав був Квінт Люцій Публікола, але, побачивши на березі дві порожні пляшки з-під хлібного вина, він замовк. Він зіперся на Агриколу і вони подалися до цирку.
ІЛЮЗІЯ
— От ви мені що розкажіть, — сказав Іван Саво-стьянович і поклав фунт сала на терези.
— Кажуть люди, ніби тепер наказ такий вийшов, щоб який пес без намордника, нашийника й налигача, то щоб такого скаженого собаку негайно хапать і знистожать. Не скажу вже вам, чи то правильно, чи ні, а тільки вчора вранці-рано уже бачив я, як у людей ілюзія заходить про отой наказ. Вийшов я з дому йти на посаду, а тут якраз дама й собі теж свого пса вивела погуляти, породи цетер. Але ж не ступила вона, голубонька, й двох ступнів із своїм псом, як ні сіло, ні впало, де й узявся той джентлмен, що собаки цупить гачком і одвозить на держутиль — завод, щоб виробляти з собачини свічки, масло, сосиски й усяку бакалію. Так от він і зачепив цетера отим гаком і тягне до себе в хуру — годі, мовляв, песику, баглаї строїти, ходім у завод.
Дама ж, звісно, теж не з кізяка зроблена, кричить: «Куди ж ти мого пса тягнеш, це ж пес не скажений, а просто сказати б дворовий собака, щоб у хаті жив, і привчений вже долі не класти, а мама його на виставці получила медалю. Покинь, репетує, цетера, у цю ж мить!»