Той же з гачком дядько й слухати не хоче, потяг цетера аж на кам'яницю, ось-ось запроторить у хуру і тоді досвідання, бувайте здорові. Дамочка, конешно, як не розмахнуться, та як не паць йому в пику. Той, ясне діло, образився дуже, кричить: я вам не лакей і свині з тобою не пас, а я радторгслужбовець держутильзаводу, а ти, суча дочко, не маєш нікоторого права бити мене в пику, а то й сам можу здачі дати — та як перехопе гака в ліву руку і дамочку тиць легенько межи груди так, що вона поточилася й упала на тротуар.
А тут уже й народ збився: одні на дядька напалися, за що безвинного собаку поцупив та ще й дамочку б'єш межи груди, на вулиці ж, не в своїй же ж таки кватирі, хамлюго, і один такий, Наум Семенович, що торгують напроти голками, гарусом, ґудзиками й усякими дамськими вишивками, так прямо підступився до того, що з гачком, і галасує: «Держіть мене, а то я вб'ю його!» І плюнув йому на чобіт, а чобіт новий, витяжка. А той на Наума Семеновича наступає і іменно страшно кричить, для чого той плюеться на чоботи, наче навколо місця немає, де плюнути, а народу вже зібралося чималенько й справді вже — плюнь у собаку, а влучиш у громадянина радреспубліки.
Оце сказавши, щоб тобі й заспокоїтись, так ні: далі кричить: я, каже, вам, сукини сини, не гицель який-небудь, а джентлмен, і не дозволю, щоб хтось плював мені на чобіт, хай плюне свойому батькові. Тут галас такий зчинився, що й не розбереш, що й до чого: одні гукають, що джентлменова правда, що собака й справді скажений, бо хвіст униз і вовком дивиться, а другі, що нічого подібного, бо в скаженого собаки слина в роті, а в цього рот сухий. Ті знов галасують за рот, що коли оцей рот та сухий, то щоб така була суха постіль у вашої матері. Шум, галас, шарварок, нічого не розбереш і не допоймеш, хоч роззявляй вуха ширше за той собачий рот.
Я собі теж стою і думаю, що справді й не добереш, чия правда — всякі бувають ілюзії — оце хвіст униз, а побіг собака — і хвіст вгору руба стирчатиме — як от чапля стоїть на одній нозі, а знялась, полетіла, дивись, обидві ноги бовтаються ззаду. Недавненько ж оце мені було полювавши, що як вийшли ми на болітце, добре поснідавши, а до сніданку була ще й та, що її не проливають, та все було, хазяйський зять несе її не по одній, а по парі зразу під полою. Принесе дві — опростаємо, принесе ще дві — опростаємо, знов дві опростали, ще дві — знов опростали. Отак-о сиділи з восьмої вранці аж до третьої опівдні і все по парі та по парі.
Коли вийшов я на двір подивиться, чи добра погода і чи немає звідкілясь вітру та й бачу: несе зять або восьму, або дев'яту пару, вже й під полу не ховає, а як ухопив за шийки, так і тягне, ідучи по вулиці. Бачивши я, що мені непереливки будуть, ще й день такий — спека, взяв рушницю свою однодульну, систему Бердан, набив кишені патронами й геть з двору, думка: може вб'ю якогось дурного бекаса. Коли — гульк: і Петро йде, щоб мені до пари, а за ним і Іван Іванович.
Дійшли до болітця, Петро сів на купу. Тут, — каже й сидітиму, на кий мені чорт ходити по болоту, хай краще посиджу на сухенькому.
Встромив свою дводульну дубельтівку в воду коло себе й каже: — от тобі бекас, стріляй, ще й не бекас, а цілий дупель. На моє, на щастя, Іван Іванович і Петра з купи зняв, а то було б мені полювання.
Іду вже сам, коли з - під ніг бекас. Ф-р-р-р і подався. Тільки я намірився стріляти, коли бачу — бекас не один, а їх двоє летить у парі, от як я з Петром. Тільки націлюся по одному, так другий перебаранчає. Дивлюсь на свою рушницю, аж гульк! два дула на ній, а було одне, як я з дому виходив. То думаю, може, я з Петром рушницями обмінявся, коли він на своїй купці сидів. Поки я думав, ще пара бекасів знялась і знову летять як у дишель упряжені, купкою.
Я з своєї дубельтівки бах раз, другий б...— коли ні — осічка. З одного дула тільки вистрелила проклята рушниця, бачу щось не те: дивлюсь край неба, аж воно не одне, їх двоє теж: то одне вище, то друге, а то заходить одне за одне, як вітрякові крила за горбок. Ліг на землю, лежу сам твердо, ані руш, а земля піді мною ходором ходить, так і двигтить і вже не край неба, а тут таки піді мною. Нема чого робити, розстібнув, вибачте, штани і дивлюсь на пупа, чи один, чи двоє — і бачу пупів теж пара. Коли ж як не скинеться в мене думка — затулив лівою рукою праве око й дивлюсь на пупи. Гульк — один пуп. Одтулю око — два пупи, затулю — один. Так я, одне око затуливши хусткою, й до хати доплентавсь, а як було б і хат пара, то в яку я був би зайшов ? І вся ота омана та ілюзія з того пішла, що хазяїнів зять її парами носив, а не по одній. Хоч би не було, а не скажеш, чи правду ти бачиш, чи якусь, прости господи, ілюзію.
Отаке згадавши, думаю, чи ставати й собі поспоритись трішки, чи йти куди треба, й вирішив уже був, що встряну таки й я, і щоб і мій гук там був. Коли бачу, народ щось не б'ється й усі в один бік дивляться. «Що таке, питаюся Наума Семеновича, і чого ніхто нікого не б'є?» Коли дивлюся, а джентлмен, що з гаком, сам стоїть, а цетера коло нього немає, а дамочка теж, як ухопилася та так і повисла на ньому, тільки ніде немає собаки. Отака вийшла їм ілюзія: хоч тягни дамочку замість цетера на утильзавод робити з неї сосиськи. Украли собаку тимчасом. Чотириста грамів як в аптеці.
Ну і що ж, Іване Савостьяновичу, сказав я. — Так що ж таке ілюзія?
— Оце ж і в вас хотів запитати. А думаю я, що ілюзія буває через пияцтво, от як.
— Ну, а як же цетера того вкрадено? Теж через пияцтво? Невже й сетер був п'яний?
— Того я вам уже не скажу, а що я вранці того дня снідав і закусював, то так. Ну, та яке ж то пияцтво, коли дві половинки тільки роздушив. Ні, там таки була якась ілюзія.
КАСТОРКА
Учителі сиділи, притишкнувши, й слухали, боячись упустити хоч одне слово. Учителька Параска Петрівна тихенько повторювала про себе таблицю помноження, а вчителька Одарка Іванівна, хай простить їй бог і святий дух, молячися, щоб гроза її минула, нишком читала отче наш. Завшколою і дитячим садком тов. Кастор Феофілактович Соцвивихов робив доклад про методи соці-яльного виховання і про досягнення та хиби його школи в методах соціяльного виховання.
— Нам ще довго, ще дуже довго треба боротися, товариші, за корисну дитячу книжку, за доцільне використання дитячого часу. І ви, Параско Петрівно, і ви, Одарко Іванівно, і я, ваш начальник, ще десятки, ще сотні, може, тисячі літ будемо за це боротися, будемо боротися проти ухилів і недоліків, що роз'їдають ніжну рефлексологію наших дітей, цих квітів землі, як поетично, хоча й не зовсім науково, їх останніми часами називають. (Я пропонував би краще порівняти їх не з квітами, а з плодами, і то, звичайно, не землі, а людей, і то людей, розуміється, виключно женського полу, коротко кажучи, жінок). Бо, товариші, ще далеко не все зроблено. Недоліків ще дуже багато.
Коли ви проходите по вулиці, зверніть увагу на крамниці іграшок. Ці крамниці просто сповнені отруйною атмосферою. Я не кажу вже про фігури й ляльки, що мають зображати людей і інших тварин, як, наприклад, коней, собак, коров, свиней, курей тощо. Для всякої людини, яка мислить логічно — ясно, що з пап'є-маше не можна зробити коня, чи що справжні маленькі коні являються тільки результатом любови коня — мужчини до коня — женщини, а не можуть покищо, в силу не-достатности нашої техніки, бути зроблені з пап'є-маше у майстерні. Та ці фігури, чи то ляльки, дають деяке (хай не дуже наукове) уявлення про анатомію коней, цих корисних для радянського господарства тварин, бо тракторів у нас іще не досить. Але що ви скажете про таку фігуру з пап'є-маше, в якої тільки голова приблизно подібна до конячої, а далі замість тіла, хвоста, живота й т. п. ви бачите простий, довгий, дерев'яний дрючок, на кінці якого прироблено двоє невеличких коліс. До всього цей дрючок іще пофарбовано в зелену фарбу, ніби щоб остаточно зіпсувати правильну уяву про колір цих тварин.
Але цього мало. Не далі, як учора, у комісію, знову, мабуть, у тисячний раз надійшла книжка, де вовк вільно розмовляє українською мовою. Мало того, всі наші колективні зусилля пояснити тому злочинцеві, що написав цю книжку, що вовки не можуть балакати ніякою мовою, що мова — це єдине, що відрізняє всяку людину від тварини, єдине, що відрізняє вас і мене від ослів і індиків, всі наші колективні й щирі зусилля зійшли нанівець. Навіть ті тварини, що можуть розмовляти, як ми з вами, як, наприклад, папуги й сороки, не мають здатності мислити логічно. Цей розпусний суб'єкт почав доводити, ніби існує ще образне мислення, ніби діти мислять образами, а не науковими термінами, і кінець-кінцем пішов, грубо вилаявши всю комісію ідіотами — до речі абсолютно безпідставно, бо ідіоти, як відомо, не сидять у комісіях, а в домах для божевільних і слабоумних і ніяким впливом на дитячу літературу не користуються.