Потім ми заговорили про Діка. Мені, бачте, було цікаво, що він їй казав. Здається, вона спитала, чому він таке чинить. Тобто грабує людей. То він як почав плакатись, що куди твоє діло! Він, мовляв, сирота, виріс у притулку, і ніхто його ніколи не любив, і родичів у нього нема — лиш одна-єдина сестра, та й то така, що їй тільки коханці в голові... А поки ми з нею отак балакали, весь час було чути, як той навіжений никає внизу, шукає сейфа. Він залазив на стільці й дивився за картинами, стукав по стінах — тук-тук-тук! Наче дятел. А коли повернувся, я, зловтішаючись у душі, спитав, чи знайшов він сейф. Ніякого біса він, звісно, не знайшов. Але в кухні надибав ще один гаманець і в ньому сім доларів...
Данц запитав:
— Скільки ви вже на той час пробули в будинку?
— Мабуть, з годину.
— А коли позаліплювали їм роти?
— Одразу ж після того. Почали з місіс Клаттер. Я примусив Діка допомагати мені, бо не хотів залишати його самого з дівчиною. Отож я відрізав від рулона довгі смуги пластиру, а він обмотував їх навколо голови місіс Клаттер — як ото мумії завивають.
«І чого ви весь час рюмсаєте? — спитав він її.— Ніхто ж не робить вам шкоди.— А тоді вимкнув світло й сказав: — На добраніч, місіс Клаттер. Спіть собі».
Ми вийшли в передпокій і рушили до кімнати Ненсі. Дік сказав: «Я думаю побавитися з дівчинкою».— «Давай,— озвався я.— Тільки спершу тобі доведеться вбити мене».
Він зиркнув на мене так, ніби не повірив своїм вухам. Тоді сказав: «Чи тобі не все одно? Можеш і ти, коли охота...»
Оце вже те, чого я терпіти не можу. Коли хтось отак розперізується. Просто ненавиджу такі штуки. Отож і відрубав йому навпростець: «Краще не займай її. Бо я не жартую».
Він, звісно, аж скипів, але збагнув, що зчиняти колотнечу не час, і тільки сказав: «Гаразд, голубе. Коли вже ти так наполягаєш...»
Скінчилося тим, що ми навіть не обмотали їй рота. Вимкнули світло в передпокої і пішли до підвалу.
Данц сказав:
— Перрі, я весь час слідкую, як було зі світлом. По-моєму виходить, що коли ви погасили світло в передпокої, то в будинку стало зовсім темно.
— Так воно й було. І ми більше ні разу не вмикали електрику. Тільки свій ліхтарик. Дік тримав його, коли ми взялися заліплювати роти містерові Клаттеру й хлопцеві. Перед тим містер Клаттер запитав мене,— то були його останні слова,— як там дружина, чи все з нею гаразд. Я відказав, що все добре, вона зараз засне. Мовляв, скоро ранок, а там їх хтось знайде, і все це — і я, і Дік, і все інше — видасться їм моторошним сном. Я не кривив душею. Мені й справді не хотілося завдавати йому шкоди. Він був дуже приємний чоловік. Спокійний, ввічливий. Так я й думав про нього весь час, аж поки перерізав йому горлянку... Ні, стривайте. Щось я не так кажу...
Перрі хмуриться, тре коліна. Побрязкують наручники.
— Потім... після того, як позаліплювали їм роти, ми з Діком одійшли в куток. Порадитись, що робити далі. Коли пригадуєте, ми перед тим трохи зчепились. І тепер у мене аж усередині все переверталося від думки, що я міг ним колись захоплюватись і слухати його вихваляння.
«Ну що, Діку? — спитав я.— Жижки трусяться? — Він нічого не відповів. Я сказав: — Залишити їх живих — це тобі недешево обійдеться. Як мінімум, у десяток років».
Він мовчав. Ніж був у нього. Я сказав: «Дай-но мені,— і забрав ножа. А тоді знов до нього: — Гаразд, Діку. Почнемо...»
Насправді я й на думці такого не мав. Просто хотів викликати його на суперечку, щоб він почав мене відмовляти, щоб показав, що він таки дзвонар і боягуз. Ми наче змагалися між собою...
Я уклякнув біля містера Клаттера, і біль у колінах враз нагадав мені про отой клятий долар. Срібний долар. Яка ганьба! Яка бридота! А мені ж казали ніколи не повертатися до Канзасу... Я не тямив, що роблю, аж доки почув якийсь звук. Неначе хтось потопав... Кричав, захлинаючись під водою...
Я віддав ніж Дікові й сказав: «Докінчи його. Тобі одразу полегшає».
Дік намагався щось зробити... чи, може, тільки вдавав. Але в того чоловіка сили вистачило б на десятьох. Вія уже наполовину випручався з пут, вивільнив руки. І Дік на смерть перелякався. Хотів кинути все к бісу й тікати. Але я не дав. Той чоловік усе одно помер би, я знав це, проте залишити його так не міг. Я звелів Дікові присвітити ліхтариком. Тоді націлився з рушниці. Кімната так і вибухнула. Сяйнуло синім. Наче блискавка вдарила. Їй-богу, я й досі не збагну, як усі на двадцять миль в окрузі не почули того грому...
Постріл лящить у вухах Дьюї, майже заглушаючи Смітів тихий голос. Але той голос і далі звучить, випалюючи, мов з кулемета, все нові звуки та образи: ось Гікок шукає порожню гільзу — швидше, швидше,— і тепер уже голова Кеньйона в світляному колі — і знову Гікок рачкує за гільзою... Кімната Ненсі — дівчина дослухається до стуку чобіт на дерев’яних сходах — риплять східці — ближче, ближче,— і ось уже очі Ненсі слідкують за променем ліхтарика, що шукає ціль («Вона благала: „Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!“ Я віддав рушницю Дікові. Сказав: „Я зробив усе, що міг“. Він націлився, і вона відвернула лице до стіни»)... Темний передпокій — убивці поспішають до останніх дверей... Мабуть, Бонні, чувши те все, була рада, що вони прийшли так скоро...
— Ту бісову останню гільзу ми ледве знайшли. Дікові довелося лізти під ліжко. Потім ми зачинили двері кімнати місіс Клаттер і зійшли вниз, до кабінету. Там трохи постояли, як і перше, коли прийшли. Подивилися крізь жалюзі, чи не видно десь того їхнього робітника чи ще кого, хто міг почути постріли. Але кругом було так само тихо. Тільки вітер шелестів у листі... та ще Дік сапав поруч, наче за ним гналася зграя вовків. Саме отам, у ті лічені секунди, перш ніж ми побігли до машини, я вирішив убити Діка. Він-бо сам увесь час мені товкмачив: жодного свідка! Ото я й подумав: а він же сам свідок. Не знаю, що мене тоді стримало. Їй-богу, треба було так зробити. Пальнути з рушниці, й край. А тоді в машину — і ходу, аж поки загубився б десь у Мексіці.
Запала тиша. Миль з десять чи навіть більше ніхто не озивається і словом.
Мовчання Дьюї сповнене смутку та глибокої втоми. Він так хотів «дізнатися точно, що і як діялося в будинку Клаттерів тієї ночі». І ось тепер йому двічі розказали про це, і обидві версії були дуже подібні між собою, з тією лиш істотною різницею, що Гікок приписував усі чотири вбивства Смітові, а Сміт твердив, що жінок застрелив Гікок. Але їхні признання, хоча й відповідали на всі «як» і «чому», не вкладалися в його схему свідомо обміркованого злочину. Психологічно це вбивство було нещасливим випадком, безособовим по своїй суті: адже жертви його так само могли загинути від удару блискавки. Тільки тоді вони не натерпілися б такого страху, не зазнали б страждань. А забути про їхні страждання Дьюї не міг. І все ж він вважав за можливе дивитися без ненависті на людину, що сиділа поруч нього,— та навіть і з деяким співчуттям, бо життя для Перрі Сміта було аж ніяк не святом: жалюгідний і самотній, він тільки те й знав, що ганятися за щораз новою примарою. Проте співчуття Дьюї було далеке від усепрощення чи милосердя. Він сподівався побачити Перрі та його товариша у зашморгах — рядком на одній шибениці.
Данц запитав Сміта:
— Скільки ж загалом грошей ви взяли у Клаттерів?
— Та щось доларів сорок чи п’ятдесят...
Частина четверта
«Закуток»
На четвертому поверсі будинку окружного суду в Гарден-Сіті мирно співіснують сувора атмосфера офіційної установи і веселий домашній затишок. Перше походить від окружної тюрми, друге — від так званої шерифової резиденції: гарного помешкання, відокремленого від самої тюрми сталевими дверима й коротким коридором.