Веллз зачіпливо відказав:
— Бо все було точнісінько так, як він нахвалявся!
До свідка взявся Гаррісон Сміт, молодший віком представник захисту. Його різкий, знущальний тон видавався силуваним, бо насправді це був добродушний і лагідний чоловік. Сміт запитав свідка, чи мав він прізвисько.
Той відповів:
— Ні. Мене звуть просто Флойд.
Адвокат чмихнув.
— А не прозивають вас тепер фіскалом? Чи, може, лягавим?
— Мене звуть просто Флойд,— уперто повторив Веллз.
— Скільки разів ви сиділи в тюрмі?
— Три.
— А скільки з них за брехню?
Свідок почав заперечувати. Перший раз він попав у тюрму за те, що вів машину, не маючи шоферських прав, другий — за крадіжку, а колись, ще як служив в армії, відбув три місяці у військовій тюрмі після одної пригоди.
— Нас послали супроводити ешелон. У дорозі ми трохи випили й почали стріляти по ліхтарях....
Усі засміялися. Не сміялись тільки обвинувачені (Гікок сердито плюнув на підлогу) і Гаррісон Сміт. Він уже запитував Веллза, чому той, дізнавшись про голкомбську трагедію, кілька тижнів зволікав, перш ніж розказав властям, що йому відомо.
— Ви що,— спитав він,— чекали, чи не дізнаєтеся ще чогось? Може, про якусь винагороду?
— Ні.
— Ви нічого не знали про винагороду?
Адвокат мав на увазі тисячу доларів, що їх пообіцяла канзаська «Ньюс» за відомості, які допоможуть викрити й заарештувати вбивць Клаттерів.
— Я читав про неї в газеті.
— Це було ще перед тим, як ви звернулися до властей, чи не так?
І коли свідок визнав цей факт, Сміт переможно запитав:
— А що пообіцяв вам прокурор за ваші сьогоднішні свідчення?
Логен Грін підхопився з місця:
— Ваша честь, ми протестуємо проти цього запитання. У захисту немає жодних підстав говорити про якісь обіцянки.
Протест був задоволений, і свідка відпустили. Коли він сходив з підвищення, Гікок промовив так, що його почули всі поблизу:
— Сучий син. Якщо й треба когось повісити, то це його. Ви тільки погляньте! А він собі хапне ті грошики, вийде на волю — і хоч би що!
Це пророцтво справдилося: невдовзі по тому Веллз дістав і винагороду, і дострокове звільнення. Та щастя його було скороминуще. Незабаром він знову вскочив у халепу і в наступні роки зазнав чимало злигоднів. Нині він в’язень тюрми штату Міссісіпі в Парчмені, де відбуває тринадцятирічний присуд за збройне пограбування.
До п’ятниці, коли суд мав розійтися на перерву до наступного тижня, допит свідків обвинувачення було закінчено. Серед інших перед судом стали чотири спеціальних експерти ФБР з Вашінгтона. Ці люди, кваліфіковані фахівці з різних галузей криміналістики, дослідили речові докази, що доводили причетність обвинувачених до вбивства (мазки крові, відбитки ніг, стріляні гільзи, шнур, лейкопластир), і кожен ствердив їх незаперечність. І, нарешті, суд заслухав свідчення четвірки агентів КБР, які розповіли про свої розмови з обвинуваченими та про їхні зізнання. Під час перехресного допиту співробітників КБР захисники, відчуваючи хиткість своєї позиції, намагалися твердити, ніби заарештованих змушено до визнання вини негідними засобами — шляхом грубого допиту в тісних задушливих камерах із сліпучим світлом. Обурені цими несправедливими закидами, детективи дуже переконливо спростували їх. (Після засідання, коли один журналіст спитав захисника Гікока, навіщо він удався до таких очевидних перекручень, той сердито відказав: «А що я маю робити? Я граю без жодного козиря. Не можу ж я сидіти, як манекен. Треба хоч час від часу голос подати»).
Найбільше враження з усіх свідків обвинувачення справив Елвін Дьюї. Його свідчення, з яких публіка вперше довідалася про всі моторошні деталі злочину, що їх виклав у своїх зізнаннях Перрі Сміт, вжахнули слухачів. Та чи не найдужче вжахнули вони Річарда Гікока, що аж здригнувсь і весь напружився, коли Дьюї сказав:
— Є один момент, про який розповів мені Сміт і якого тут ще не згадувано. Коли вони зв’язали Клаттерів, Гікок сказав Смітові, що Пенсі Клаттер припала йому до вподоби і що він хоче її згвалтувати. Як твердить Сміт, він відповів, що нічого такого не допустить. Він казав мені, що зневажає людей, які не вміють здержувати свою хіть, і що він скоріш прибив би Гікока, ніж дав йому вчинити насильство над дівчиною.
Досі Гікок і гадки не мав, що його спільник виказав поліції і цей нездійснений злочин. Не знав він і того, що під добріший настрій Перрі змінив свою первісну версію і заявив, ніби він сам застрелив усіх Клаттерів,— про це розповів Дьюї наприкінці свого виступу.
— Перрі Сміт сказав мені, що хоче виправити два місця у своїй заяві. Мовляв, усе в ній відповідає дійсності, крім двох пунктів. А саме: місіс Клаттер і Ненсі Клаттер убив не Гікок, а він. Як він сказав, Гікокові легше буде померти, коли його мати вважатиме, що він нікого не вбивав. Батьки Гікока — хороші люди, сказав він, то нехай уже буде так.
Почувши це, місіс Гікок голосно заплакала. Всі попередні дні вона тихо сиділа поруч чоловіка, лише бгала в руках хусточку. Щоразу, як їй вдавалося спіймати очима погляд сина, вона кивала йому головою і видушувала з себе кволу усмішку, що мала засвідчити її відданість. Та зрештою старій матері забракло сили, і вона не змогла стримати сліз. Кілька чоловік з публіки позирнули на неї і тут-таки збентежено відвели очі. Інші, здавалося, й не помічали того тужного плачу, що супроводив дальшу розповідь Дьюї. Навіть її чоловік, мабуть, вважав, що мужчині негоже цим перейматися, і сидів незворушно. Нарешті жінка-репортер, єдина на процесі, забрала місіс Гікок із судового залу й повела від людських очей, у жіночу кімнату.
Трохи заспокоївшись, місіс Гікок відчула потребу висловитись.
— Мені майже нема з ким поговорити,— пожалілась вона тій жінці.— Ні, я не хочу сказати, що люди до мене недобрі — сусіди і взагалі... Навіть незнайомі, і ті присилають листи: вони, мовляв, розуміють, як це тяжко, і щиро мені співчувають. Ніхто нам і слова лихого не сказав — ні Уолтерові, ні мені. Навіть тут, де цього можна було сподіватися. Але й тут усі стараються зробити нам приємне. У їдальні, де ми обідаємо, подавальниця кладе нам до пирога морозиво й не бере за це грошей. Я сказала їй, щоб вона не приносила морозива, бо я не можу його їсти. Та вона все одно приносить. Із приязні до нас. Ця дівчина — її звуть Шейла — каже, що ми не винні в тому лихові. Але мені все здається, ніби люди дивляться на мене й думають: «Е, тут має бути і її вина». В тому, як я виховала Діка. Може, я й справді не так щось робила. Тільки от не знаю, що б то могло бути. Весь час сушу собі голову й нічого такого не можу пригадати. Ми люди прості, звичайні собі фермери, і живемо як усі. Заглядали й до нашого дому радощі. І Дік був колись такий милий, такий лагідний хлопчик...
Місіс Гікок зняла окуляри, протерла скельця і знову наділа окуляри на своє повне добродушне обличчя.
— Дік зовсім не такий, як про нього говорять там у залі. Знай одне торочать — який він поганий, і нібито ні крихти доброї в ньому нема. Я, звісно, анітрохи не виправдовую його, він винен, що встряв у таке діло. І про оту сім’ю не забуваю, молюся за них щовечора. Але молюся й за Діка. І за того другого хлопця, за Перрі. Я тоді даремно незлюбила його. А тепер у мене до нього тільки жалість. І знаєте... я думаю, що й місіс Клаттер теж їх пожаліла б. Це я суджу з того, як про неї розказують.
Засідання скінчилось, і в коридорі за дверима вбиральні почувся гомін — люди розходились по домівках. Місіс Гікок сказала, що їй треба йти до чоловіка.
— Він от-от помре. Здається мені, йому вже до всього байдуже.
Суд зібрався на чергове засідання в понеділок о десятій ранку. Та вже через півтори години довелось оголосити перерву до наступного дня, бо за цей короткий час захист вичерпав усі свої можливості. Обвинувачені відмовилися свідчити на свою користь, і, отже, питання про те, котрий з них насправді вбив Клаттерів, навіть не поставало.