Ендрюз-старший був досить заможний фермер; хоч грошей у банку він мав не так уже й багато, проте його землі оцінювалися тисяч у двісті доларів. Тож, мабуть, саме прагнення успадкувати батькову власність і навело Ловелла Лі на думку вкоротити віку своїм родичам. Бо отой притаєний Ловелл Лі, що ховався під машкарою сором’язливого й побожного студента біолога, в душі уявляв себе метким і холоднокровним злочинцем; він хотів носити яскраві шовкові сорочки, які носять гангстери, й роз’їжджати в червоних спортивних автомобілях; йому набридло бути всього-на-всього гладким зеленим школярем в окулярах. І хоч він не почував ніякої неприязні до будь-кого із своїх близьких, принаймні свідомої, вбивство здавалось йому найкоротшим і найпевнішим шляхом до здійснення його заповітних мрій. Знаряддям убивства він обрав миш’як. План його був такий: отруїти всіх трьох, а тоді покласти в ліжка й підпалити будинок — може, слідчі подумають, ніби це просто нещасливий випадок. Але його непокоїла одна думка: а що, як при розтині тіл виявлять сліди отрути? А тоді якось докопаються, що він купував миш’як?.. І на кінець літа в нього зродився новий план. Ловелл Лі обмірковував його три місяці. Нарешті холодного листопадового вечора вирішив діяти.
Був саме Тиждень подяки, і Ловелл Лі приїхав на канікули додому, так само як і Дженні Мері, розумна, але проста з вигляду дівчина, що вчилась у коледжі в Оклахомі. 28 листопада, близько сьомої години вечора, Дженні Мері сиділа з батьками у вітальні перед телевізором, а Ловелл Лі, зачинившись у своїй спальні, дочитував останній розділ «Братів Карамазових». Закінчивши читати, він поголився, надяг найкращий костюм і взявся заряджати напівавтоматичну гвинтівку 22-го калібру й такого самого калібру револьвер «рюгер». Тоді сховав револьвер у кобуру при боці, завдав на плече гвинтівку і, неквапливо поминувши передпокій, зайшов до майже темної вітальні, де світився лише мерехтливий екран телевізора. Він увімкнув світло, прицілився з гвинтівки, натиснув курок і, влучивши сестрі просто межи очі, вбив її на смерть. Тоді тричі вистрілив у матір і двічі — в батька. Мати, розширивши очі й простягти руки, ступнула була до нього, силкувалася щось сказати, але Ловелл Лі гримнув на неї: «Ану заткнися!» — а щоб вона послухалась напевне, вистрілив у неї ще тричі. Тим часом містер Ендрюз був ще живий і, схлипуючи й захлинаючись, повз до кухні. Та коли він доповз до порога, син витяг з кобури револьвер і випустив у нього всі кулі. Потім перезарядив зброю і знову став стріляти. Загалом він всадив у батька сімнадцять куль...
П’ятниця, 13 травня — перша дата, на яку було призначено страту Сміта й Гікока,— минула спокійно: верховний суд штату Канзас дозволив відстрочити виконання вироку до відповіді на порушене захисниками клопотання про перегляд справи. Там-таки, у верховному суді штату, перебувало на той час і клопотання захисників Ендрюза.
Камера Перрі була поряд з Діковою, і хоч вони не бачили один одного, проте легко могли перемовлятися. Та Перрі дуже рідко озивався до Діка, і не тому, що між ними виникла ворожнеча (обмінявшись кількома млявими докорами, вони тепер виявляли взаємну терпимість, мов ті сіамські близнюки, яким несамохіть доводиться весь час бути вкупі),— просто обережний, потайний і підозріливий Перрі не хотів, щоб про його «особисті справи» чули варта й інші в’язні, а надто Ендрюз, або ж Енді, як називали його в «ряду смертників». Ендрюзова інтелігентна вимова й студентське минуле були для Перрі справжньою карою господнею: хоч він мав за плечима всього три класи школи, проте вважав себе куди освіченішим за більшість своїх знайомих і залюбки поправляв їх у розмові, особливо щодо граматики й наголосів. Аж раптом маєш — «якийсь шмаркач» починає робити зауваження йому! То чи дивно, що тепер він, Перрі, майже не подає голосу? Краще вже держати язика на припоні, аніж чути від цього паршивого студентика: «Так не кажи... Треба казати отак...» Поправляючи Перрі, Ендрюз не мав на думці нічого поганого, але той ладен був з’їсти його живцем. Одначе Перрі ніколи цього не виказував, тож, зрештою, ніхто й не здогадався, чому після одного такого приниження він насупився й відмовився від їжі, що її давали тричі на день. А десь на початку червня Перрі взагалі оголосив голодовку.
— Ти можеш собі чекати шибениці, а я не хочу,— сказав він Дікові й відтоді не торкався ні їжі, ні питва і не озивався ні до кого й словом.
Його піст тривав п’ять днів, аж поки начальник тюрми серйозно занепокоївся. Шостого дня він звелів перевести в’язня до тюремної лікарні. Але цей захід не похитнув рішучості Перрі: коли його спробували годувати силоміць, він пручався, крутив головою і так стискав щелепи, що годі було їх розчепити. Зрештою довелося його зв’язати й годувати з допомогою гумової трубки, введеної крізь ніс. Та навіть і при тому за подальші дев’ять тижнів вага його впала із ста шістдесяти восьми до ста п’ятнадцяти фунтів, і начальника тюрми попередили, що на примусовому годуванні в’язень довго не протягне.
Хоч Діка й вразила сила волі, яку показав Перрі, проте він не вірив, що той і справді замислив самогубство. Навіть коли до «ряду смертників» дійшли чутки, ніби Перрі лежить майже непритомний, він сказав Ендрюзові, з яким уже встиг заприятелювати, що його колишній спільник прикидається.
— Просто хоче, щоб його визнали за божевільного.
Страшенний ласун, Ендрюз (він мав цілий альбом з повирізуваними малюнками різних наїдків — від полуничного пирога до смаженого поросяти) відказав на це:
— А може, він справді збожеволів. Подумати тільки — добровільно прирік себе на голод!
— Та він просто хоче видряпатися звідси. Вдає комедію. Щоб його визнали психом і послали до божевільні.
— Ні,— рішуче мовив Енді,— не можу я збагнути, навіщо задля цього отак себе мучити. Морити голодом. Адже рано чи пізно всі ми звідси виберемось. Чи то вийдемо ногами... чи винесуть у труні. Щодо мене, то мені байдуже, чи я піду сам, чи мене винесуть. Зрештою, кінець усе одно той самий.
Згодом Дік полюбляв повторювати ці Ендрюзові слова на доказ того, який він був «химерний хлопець» і як мало хвилювало його все, що діялося навколо («він наче десь над хмарами витав»).
А тоді він сказав Ендрюзові:
— Оце ж бо твоя біда, Енді, що людське життя нічого для тебе не важить. Навіть і твоє власне.
Ендрюз погодився.
— Скажу тобі навіть більше,— додав він.— Якщо я колись вийду звідси живий — взагалі на волю, за ці мури,— то, може, ніхто не знатиме, куди Енді подався, а от де він встиг побувати — знатимуть напевне.
Ціле літо Перрі відбув у тюремній лікарні, то лежачи в напівдрімотному заціпенінні, то поринаючи у нездоровий сон, після якого прокидався весь облитий потом. У свідомості його бриніли якісь голоси. Один голос настійно допитувався: «Де бог? Де бог?» — і якось Перрі прокинувся з криком: «Бог — це жовтий птах!..» А коли знову забувся сном, до нього повернулась ота його давня театральна фантазія: «Перрі О’Парсонс — людина-оркестр». Він побачив себе в одному з лас-вегаських нічних клубів, убраного в білий смокінг та білий циліндр, на яскраво освітленій сцені, де він грав по черзі на гармонійці, на гітарі, на банджо, на барабані, співав «Ти моє сонце» і вибивав чечітку на позолочених бутафорських східцях. Нарешті, спинившись на горішній площадці, він уклонився публіці. Та оплесків не почув, хоч просторий розкішний зал був ущерть заповнений людьми. Аж тоді він помітив, що публіка якась дивна: майже самі чоловіки й переважно негри. Дивлячись на них, засапаний і спітнілий актор нарешті зрозумів, чому вони мовчать: то були примари, привиди людей, страчених за вироком закону — повішених, отруєних газом, посаджених на електричний стілець,— і в ту ж мить він збагнув, що зараз має приєднатися до них, що оті позолочені східці вели на ешафот і що площадка, на якій він стоїть, уже провалюється під ним. Циліндр його покотився зі східців, і Перрі О’Парсонс, обпудившись та обкалявшись, віддав богові душу.