Выбрать главу

— Усе геть прогнило,— казав Летем.— І реагувати на це можна тільки злом. Ніхто нічого не розуміє, крім зла. Спаліть людині комору — вона це зрозуміє. Отруїть її собаку. Вбийте її саму.

Ронні казав, що Летем має слушність «на всі сто», й додавав:

— Хоч кого вбий, це йому добра послуга.

Перші, кому вони надумали зробити таку «послугу», були дві жінки із Джорджії, поважні господарки, що мали нещастя натрапити на Йорка з Летемом невдовзі по тому, як майбутні вбивці втекли з форт-гудської тюрми, вкрали пікап і погнали до Джексонвілла — Йоркового рідного міста у Флоріді. Ця зустріч сталася 29 травня 1961 року біля бензозаправної станції на темній околиці Джексонвілла. Спочатку втікачі мали намір провідати Йоркову сім’ю, та коли вже під’їжджали до міста, Йорк розважив, що з’являтися додому навряд чи варто, бо батько його часом виявляв круту вдачу. Отож, порадившись між собою, вони вирішили податися до Нового Орлеана й спинилися біля бензозаправної станції набрати пального. Поряд 8 їхньою виправлялася ще одна машина, в якій сиділи дві статечні жінки, майбутні жертви. З приємністю згаявши день у крамницях Джексонвілла, вони поверталися додому, в невелике містечко поблизу кордону Флоріди й Джорджії, але, як на те, збилися з дороги. Йорк, до якого вони звернулися з розпитами, дуже люб’язно запропонував:

— А ви їдьте з нами. Напровадимо куди треба.

Та напровадив він їх зовсім не туди, куди треба, а на якийсь глухий бічний путівець, що губився між боліт. Проте жінки довірливо їхали слідом, аж поки пікап з їхніми проводирями спинився, і в світлі фар своєї машини вони побачили, що люб’язні юнаки вийшли й простують до них, а тоді, вже запізно, вгледіли у їхніх руках довгі скотарські пуги. Ті пуги були в украденій машині, що належала якомусь фермерові, і Летем придумав ужити їх як зашморги. Пограбувавши жінок, вони так і зробили. В Новому Орлеані хлопці купили пістолет і зробили на його рукоятці дві насічки.

Протягом подальших десяти днів до тих двох насічок додались інші: спершу в Таллахомі, штат Теннесі, де приятелі заволоділи червоним «доджем» з відкидним верхом, застреливши його власника, роз’їзного торговельного агента; потім — в Іллінойсі, на околиці Сент-Луїса, де вони вбили ще двох чоловік. У Канзасі їхньою жертвою — уже шостою — став один літній подорожній, на ім’я Отто Зіглер, міцний чоловік шістдесяти двох років, що вже мав онуків, добрий і ввічливий, з тих, що ніколи не поминуть водія в біді, не запропонувавши своєї допомоги. Їдучи того погожого червневого ранку однією з канзаських автострад, містер Зіглер побачив на узбіччі червону машину в піднятим капотом і двох приємних з вигляду юнаків, що копирсалися в моторі. Звідки було знати добросердому містерові Зіглеру, що машина цілком справна і що це просто хитрий гачок на якогось благодійника, щоб пограбувати його і вбити?

— Чи не треба допомогти? — спитав він, і то були останні його слова. Стоячи за двадцять футів від старого, Йорк прострелив йому череп, а тоді обернувся до Летема й сказав:

— Влучний постріл, еге ж?

Та чи не найбільший жаль збуджувала їхня остання жертва. То була зовсім юна, вісімнадцятирічна дівчина, покоївка в одному з колорадських мотелів, де двоє горлорізів спинились переночувати. Вони умовили її перебути ніч з ними, а вранці сказали, що їдуть до Каліфорнії, то чи не хоче й вона туди податися.

— Ну ж бо,— підохочував її Летем,— їдьмо всі разом, а там, гляди, й кінозірками станемо.

Але дівчина зі своєю нашвидкуруч спакованою фібровою валізою стала закривавленим трупом, покинутим у придорожньому виярку недалеко від Крейга, в штаті Колорадо. Що ж до її вбивць, то за кілька годин після того їм таки випала нагода виступити перед кінокамерою.

Кілька подорожніх бачили двох молодиків і червону машину поблизу того місця, де знайдено тіло Отто Зіглера. Діставши їхні свідчення, поліція розіслала прикмети підозрюваних по всіх середньозахідних і західних штатах. На дорогах виставили пости, вертольоти вели спостереження з повітря. Один із таких постів у штаті Юта й затримав Йорка з Летемом. Трохи згодом поліція Солт-Лейк-Сіті дозволила місцевій телевізійній компанії зняти на плівку інтерв’ю з ними. Коли дивитися зняті кадри без звуку, можна подумати, що ті двоє веселих дужих хлопців обговорюють хокейний чи бейсбольний матч абощо — тільки не вбивство і не роль, яку вони, за власним хвалькуватим зізнанням, відіграли в смерті сімох людей.

— Чому? — запитує репортер.— Чому ви таке вчинили?

І Йорк, самовдоволено усміхаючись, відказує:

— Ми ненавидимо весь світ.

В усіх п’яти штатах, що сперечалися за право судити Йорка й Летема, закон визнає смертну кару: у Флоріді, Теннесі та Іллінойсі це страта на електричному стільці, в Канзасі — повішення, в Колорадо — отруєння газом. Та, маючи найвагоміші докази, перемогу в цій суперечці здобув Канзас.

Мешканці «ряду смертників» уперше побачили своїх нових сусідів 2 листопада 1961 року. Конвоїр, ведучи прибульців до камер, відрекомендував їм старожилів:

— Містере Йорк, містере Летем, прошу познайомитись. Це містер Сміт... Містер Гікок... А це містер Ловелл Лі Ендрюз — «наймиліший хлопець Уолкотта».

Коли урочиста процесія поминула їх, Гікок почув Ендрюзове хихотіння й спитав:

— Що той сучий син такого смішного сказав?

— Та нічого,— озвався Ендрюз.— Але я оце подумав: коли скласти докупи моїх трьох, ваших четверо та їхніх сім, це виходить чотирнадцять на нас п’ятьох. Чотирнадцять поділити на п’ять, буде в середньому...

— Чотирнадцять на чотири,— сердито поправив його Гікок.— Тут четверо вбивць і один несправедливо засуджений. Я ніякий не вбивця. Зроду й волосини ні на кому не зачепив.

Гікок і далі писав листи, оскаржуючи свій присуд, і один з цих листів нарешті дав бажані наслідки. Прочитавши його, голова консультаційної комісії при Асоціації адвокатів Канзасу, Еверетт Стірмен, був занепокоєний твердженням скаржника, ніби суд повівся з ним та його товаришем несправедливо. За словами Гікока, зважаючи на «ворожу атмосферу» в Гарден-Сіті, нічого було й сподіватися від присяжних безсторонності, а отже, суд мали б перенести в інше місце. Що ж до відібраних присяжних, то принаймні двоє з них під час попереднього опиту не приховували, що вважають підсудних винними («Коли питали думку щодо смертної кари, один сказав, що взагалі він проти неї, але в цій справі — ні»); та, на жаль, опит присяжних не протоколювався, бо закон штату Канзас цього не передбачає без спеціальної вимоги. До того ж багато присяжних були «добре знайомі з небіжчиками. Так само й суддя Тейт. Він був близьким другом сім’ї Клаттерів».

Та найбільше грязюки Гікок лив на захисників, Артура Флемінга й Гаррісона Сміта, чиї «неспроможність і несумлінність» були нібито головною причиною нинішнього становища скаржника, бо вони не підготували й не провели належного захисту; причому в листі давалося зрозуміти, що їхня пасивність була зумисна, спричинена попередньою змовою з обвинувачами.

Закиди видавалися досить серйозними і ставили під сумнів чесність двох поважних адвокатів і шанованого в окрузі судді. Та навіть якби вони підтвердилися тільки частково, то й тоді виходило, що суд знехтував конституційні права обвинувачених. І, на вимогу містера Стірмена, Асоціація адвокатів Канзасу вдалася до заходу, безпрецедентного в юридичній практиці цього штату: доручила молодому адвокатові з Вічіти Расселові Шульцу розслідувати скаргу Гікока і, якщо вона підтвердиться, порушити клопотання про перегляд справи перед Канзаським верховним судом, який нещодавно схвалив присуд, винесений Гікокові й Смітові.

Як виявилося згодом, Шульц провів розслідування досить однобічно, майже цілком обмежившись розмовою із Смітом і Гікоком, а після того виступив з такою войовничою заявою для преси:

— Питання стоїть так: чи мають право на передбачений законом захист бідні підсудні, навіть коли вина їхня безперечна? Я не думаю, що штат Канзас зазнає великої втрати, пославши на шибеницю цих двох засуджених. Зате втрати законної судової процедури він ніколи не поправить.