Чимало бентежили Дьюї і ті побіжні фрази, що ними обмінювались його сусіди свідки, дожидаючи, як висловився один з них, «святкової вистави».
— Я чув, їм запропонували потягти жеребок. Або кинути монету. Та Сміт нібито сказав: «А чому б не за алфавітом?» Мабуть, через те, що «С» іде після «Г». Ха-ха!
— Той Гікок дотепний хлопець. Мені розповідали, як десь годину тому один вартовий сказав йому: «Певне, це буде найдовша ніч у вашому житті». А Гікок засміявся та й каже: «Навпаки, найкоротша».
— А ви чули про Гікокові очі? Він заповів їх лікареві-окулістові. Тільки-но Гікока знімуть з шибениці, той лікар тут-таки візьме його очі й вправить їх комусь іншому. Не хотів би я опинитися на місці тієї людини. Було б мені не по собі з його очима.
— О боже! Невже це дощ? А у мене в машині всі шиби спущені. Новенький «шевроле»!..
Несподіваний рясний дощ залопотів по високій покрівлі складу. Цей звук, трохи подібний до врочистого барабанного бою, провістив появу Гікока. В супроводі шістьох конвоїрів і священика, що бурмотів молитви, він вступив до місця страти. Руки його були скуті наручниками й притягнуті до тулуба неоковирними шкіряними шлейками, схожими на кінську збрую. Перед сходами на шибеницю начальник тюрми зачитав офіційний ордер на виконання судового вироку. Тим часом як він читав, Гікокові очі, ослаблені майже п’ятьма роками в’язничного присмерку, блукали по обличчях присутніх. Не побачивши того, кого він шукав, Гікок пошепки спитав найближчого вартового, чи є в складі хтось із родини Клаттерів, а коли почув, що немає, то був видимо розчарований, наче вважав, що без цього ритуал помсти не може відбутися належним чином.
Скінчивши читати ордер, начальник тюрми, як заведено, спитав засудженого, чи не хоче він сказати останнє слово. Гікок кивнув головою.
— Я хочу сказати тільки одне: я не маю в душі зла. Там, куди ви мене посилаєте, буде краще, ніж на цьому світі.
Тоді, немовби на підтвердження своїх слів, підійшов і потиснув руки чотирьом головним винуватцям його арешту й засудженням: агентам КБР Роєві Черчу, Кларенсові Данцу та Гарольдові Наю, що також дістали дозвіл бути свідками страти, і, нарешті, самому Дьюї.
— Дуже радий вас бачити,— мовив Гікок з чарівливою усмішкою, і це виглядало так, ніби він вітав гостей на своєму власному похороні.
Вішатель кахикнув, нетерпляче підняв і знову насунув свого ковбойського капелюха — мов гриф-стерв’ятник, що сердито сіпає головою і настовбурчує пір’я. Один з конвоїрів підштовхнув Гікока, і той піднявся на поміст.
— Бог дає, бог забирає. Хай святиться ім’я його...— монотонно тягнув священик під часте лопотіння дощу, тим часом як вішатель брав засудженого в зашморг і накладав йому на очі вузьку чорну пов’язку.— Хай зглянеться Всевишній на твою грішну душу...
Люк провалився, і Гікок цілих двадцять хвилин висів у всіх перед очима, аж поки тюремний лікар сказав:
— Смерть засвідчую.
Виблискуючи зрошеними дощем фарами, до складу заїхала похоронна машина. Загорнуте в ковдру тіло поклали на ноші, перенесли до машини й повезли в ніч.
Проводжаючи очима машину, Рой Черч похитав головою.
— Ніколи б не повірив, що в нього стане духу отак усе це знести. Я мав його за боягуза.
Той, до кого він говорив, один з детективів, відказав:
— Ет, Рою, він же був мерзотник. Підла тварюка. Він на це заслужив.
Черч і далі замислено хитав головою.
Чекаючи другої страти, один журналіст і вартовий, що стояв поруч, перемовлялися між собою.
— Ви вперше при страті? — запитав журналіст.
— Ні, я бачив Лі Ендрюза.
— А я оце вперше.
— A-а... Ну, то як воно вам?
Журналіст злегка скривився.
— Ніхто з редакції не хотів їхати. І я теж не хотів. Та не так воно вже й страшно, як я думав. Наче з трампліна у воду. Тільки з мотузкою навколо шиї.
— Вони нічого не відчувають. Гоп, хрясь — і по всьому. Нічогісінько не відчувають.
— Ви певні? Я стояв зовсім близько, то чув, як він задихався.
— Еге, але вже нічого не відчував. А то було б не по-людяному.
— Мабуть, їм дають якісь заспокійливі засоби. Таблетки абощо.
— Е ні. Це не дозволяється... А осьде й Сміт.
— Тьху ти, я й не знав, що він такий недоросток.
— Еге ж, він малий. А тарантул хіба великий?
Зайшовши до складу, Сміт упізнав свого давнього ворога Дьюї, перестав жувати гумку і, вишкіривши зуби, пустотливо й зухвало підморгнув йому. Та коли начальник тюрми запитав, чи не хоче він чогось сказати, Смітове обличчя споважніло. Його виразисті очі сумно вдивлялися в обличчя людей довкола, тоді звернулися вгору, до темної постаті вішателя, а потім униз. Він подивився на свої руки в наручниках, на пальці, замазані чорнилом і фарбою: останні три роки в «ряду смертників» він гаяв час, малюючи автопортрети й дітей — здебільшого дітей інших в’язнів, що давали йому фотографії своїх чад, яких їм тепер так рідко випадало бачити.
— Я вважаю,— сказав Сміт,— це просто казна-що — отак позбавляти людину життя. Я не вірю в доцільність смертної кари — ні в моральну, ні в юридичну. А може, я міг би зробити щось корисне, щось...— Нараз його зрадила впевненість; він знітився й притишив голос майже до шепоту.— Я знаю, ні до чого вибачатися за те, що я вчинив. Навіть негоже. Але все-таки я прошу пробачення.
Східці, зашморг, пов’язка. Та перш ніж наклали пов’язку, смертник виплюнув свою гумку в простягнуту до нього долоню священика. Дьюї заплющив очі й не розплющував їх аж доти, доки почув глухий хрускіт зламаних зашморгом хребців...
Як і більшість американських охоронців закону, Дьюї переконаний, що застосування смертної кари запобігає тяжким злочинам, і в нього не було й тіні сумніву, що де-де, а в цій справі вона цілком заслужена. Перша страта анітрохи не зворушила його: він ніколи не почував симпатії до Гікока, вважаючи його жалюгідним нікчемою, «дрібним шахраєм, що забагато на себе взяв». А от Сміт, хоча й був справжнім убивцею, викликав інші почуття: він чимось нагадував безпритульну поранену тварину, і Дьюї не міг позбутися цього враження. Йому спала на пам’ять перша зустріч з Перрі в камері допитів лас-вегаської поліції: на металевому стільці перед ним сидів недорослий хлопчик-мужчина, і його маленькі ноги, взуті в чобітки, ледь сягали підлоги. І тепер, розплющивши очі, Дьюї побачив ті самі дитячі ноги, що безживно звисали над долівкою складу.
Раніше Дьюї сподівався, що зі смертю Гікока й Сміта відчує полегкість, моральне задоволення від свідомості чесно виконаного обов’язку. Та натомість спіймав себе на думці про одну випадкову зустріч на кладовищі Веллі-В’ю, майже рік тому, і тепер розважив, що, мабуть, саме вона завершила для нього справу Клаттерів.
Якось у травні, коли лани пшениці довкіл Гарден-Сіті вилискують золотаво-зеленим недостиглим колосом, Дьюї прийшов на кладовище опорядити батькову могилу, до якої давно вже не докладав рук. Чотири роки збігло відтоді, як він розслідував справу Клаттерів, тепер йому минав п’ятдесят другий, але він лишився такий же сухорлявий, енергійний і досі був головним інспектором КБР у Західному Канзасі. Усього за тиждень перед тим він зловив двох крадіїв худоби.