— Я б сказав, синку, що ти берешся до діла не з того кінця,— мовив суддя, підіймаючи комір пальта.— Як ти можеш подбати про дівчину? А чи подбав ти колись хоч про отакенький листочок?
По-мисливському сторожко дослухаючись до крику дикої кішки, Райлі почав ловити руками листочки, що, мов пічні метелики, кружляли навколо нас, і скоро один такий листочок — живий, тріпотливий, неначе ладний випурхнути й полетіти геть,— опинився у нього між пальцями. Суддя й собі зловив листочок, і в його руці той листочок нібито важив більше, ніж у Райлі. Обережно приклавши його до щоки, суддя стримано промовив:
— Ось ми говоримо про любов. А ти почни з цього листочка, зі жменьки насіння, зрозумій хоч трохи, що таке любити. Спершу — листочок, краплини дощу, а тоді вже того, кому ти віддаси все, чого навчив тебе листочок, все, що зросло омите дощем. Затям собі: це дуже нелегка наука, вона може забрати й ціле життя, як от у мене; а проте я так і не опанував її цілком, тільки збагнув одну істину: любов — то ланцюг добрих почуттів, так само як природа — ланцюг життя.
— Коли так,— мовила Доллі, глибоко зітхнувши,— то все моє життя складається з любові.— Вона щільніше загорнулася в ковдру.— А втім, ні.— І голос її упав.— Мабуть, що ні. Я ніколи не любила жодного...— Поки вона шукала відповідного слова, вітер грався її вуалькою.— ...Жодного чоловіка. Ви можете сказати, що мені просто не випало такої нагоди. От хіба тільки батька...— Вона змовкла, немовби схаменувшись, що забагато говорить. Серпанок зоряного світла огортав її щільно, наче ковдра, а щось зокола,— може, отой жаб’ячий хор чи тремтливі голоси трави, що долинали з луки,— заворожувало й спонукало говорити далі.— Але я любила все інше, що є в світі. Як ото рожевий колір. Коли була ще зовсім дитиною, я мала одну-єдину крейдяну паличку, і вона була рожева; отож я малювала рожевих кицьок, рожеві дерева... а потім тридцять чотири роки прожила в рожевій кімнаті. А моя заповітна дитяча коробка — вона й тепер десь там на горищі, треба попросити Віріну, щоб зробила таку ласку й віддала її мені: приємно буде знову побачити все те, що було мені таке любе змалку. Що в тій коробці? Засохлий шматок стільника, порожнє шершневе гніздо і всяке таке інше, як-от апельсин, обтиканий гвоздиками чи сойчине яєчко. Я любила всі ті речі, і любов накопичувалась у мені й, переповнивши мою душу, злітала догори, наче птах над соняшниковим ланом. Але такого краще не виказувати іншим, бо воно гнітить їх і не знати чому робить нещасливими. Ось Віріна завжди вичитує мені за те, що я, як вона каже, ховаюся по кутках,— але ж я просто боюся налякати людей, виказавши їм свою приязнь. Як ото було колись із дружиною Пола Джімсона. Пригадуєте, якось він занедужав і не міг розносити газети, то вона взялася робити це замість нього? Така тендітна, бідолаха, насилу було волочеться з тим важенним мішком. І от одного холодного дня піднялась вона на наш ганок, а в самої з носа тече і очі повні сліз від холоду. Поклала, газети, а я їй і кажу: стривайте-но,— і дістаю свою хусточку, щоб утерти їй очі. Мені хотілося сказати, коли б я могла, як я їй співчуваю і яка вона мені люба. Та тільки-но я торкнулась її обличчя, вона тихенько зойкнула, повернулась і мерщій побігла з ганку. Відтоді вона завжди кидала нам газети просто з вулиці, і щоразу, коли я чула, як вони падають на ганок, у мене аж у кістках відлунювало.
— Дружина Пола Джімсона! Ото б я ще за таке казна-що вболівала! — мовила Кетрін і прополоскала рот рештками вина.— Ні, ось я маю золотих рибок, і вони мені любі, але не змушуйте мене любити увесь світ! Де ж пак, щоб отакий бедлам любити! Ви собі кажіть що хочете, але нічого доброго з того не буде, коли витягати на світ божий таке, про що краще б і не згадувати. Людям треба більше тримати при собі. У кожного на денці душі заховано щось хороше, а що ж лишиться від людини, як вона почне перед усіма оте своє потаємне вивертати? Онде суддя каже, ніби всі ми тут через те, що в кожного якась біда. Дурниці! А насправді все дуже просто. По-перше, ця хатина на дереві — наша; по-друге, ота-от із своїм плюгавцем хочуть украсти в нас те, що належить тільки нам. А по-третє — всі ви, кожне з вас, через те тут, що вам самим цього хочеться, що так вам велить оте ваше потаємне. Ну, а мене це останнє не стосується. Я волію мати справжню покрівлю над головою. Доллі, серденько, вділи-но судді хоч краєчок ковдри: чоловіка ж онде трусить, наче взимку.
Доллі несміливо підняла край ковдри й кивнула судді, і той, анітрохи не бентежачись, ковзнув під нього. Віти дерева погойдувались, мов величезні весла на хвилях моря, а те море дедалі хололо в сяєві далеких-далеких зір. Райлі, залишившись осторонь сам-один, сидів скоцюрблений, наче якийсь жалюгідний сирота.
— Та сунься ти сюди, впертюх. Тобі ж так само холодно, як і всім,— мовила Кетрін, показуючи йому, щоб притулився до її правого боку так, як я до лівого. Але йому цього, як видно, не хотілося: чи то помітив, що дух від неї гіркий, чи, може, не хотів здатися слиньком. Тоді я сказав:
— Присувайся, Райлі. Біля Кетрін тепло й затишно, краще, ніж під ковдрою.
Ще трохи повагавшись, Райлі зрештою приєднався до нас. Запала тиша, така тривала, аж я подумав був, що всі уже поснули. Та раптом відчув, як Кетрін уся зіщулилась.
— Я оце тільки тепер збагнула, хто написав мені того листа. Ніякий то не Білл, а вона, ота-от, ось хто. І це така сама правда, як те, що мене звуть Кетрін Крік. Підкупила якогось чорнопикого з Майямі, щоб одіслав листа, і думала собі, що я так одразу туди й дремену, і не буде більш про мене ні слуху ні духу.
Доллі сонно проказала:
— Цить, цить, заплющ очі. Нам нема чого боятися. З нами чоловіки, вони охороняють нас.
Гойднулася гілка, і нас освітив місяць. Я побачив, як суддя узяв Доллі за руку. То було останнє, що я побачив.
Розділ четвертий
Райлі прокинувся перший і збудив мене. Ген на обрії в світлі ще не видимого сонця поволі згасали три вранішні зірки; на листі сріблилася рясна роса; стрімкий ключ дроздів шугнув у небо назустріч сяйву нового дня. Райлі поманив мене за собою, і ми мовчки зіслизнули з дерева. Нас не почула ні Кетрін, гучно хропучи вві сні, ані Доллі з суддею, що спали, притулившись щоками одне до одного, наче двійко дітлахів, загублених у дрімучому лісі, де володарює лиха чаклунка.
Ми рушили до річки. Райлі ішов попереду. Холоші його полотняних штанів шурхотіли, тручись одна об одну. Раз у раз він спинявся й потягувався, неначе перед тим довго їхав у поїзді. Дорогою ми натрапили на великий мурашник, де вже заклопотано снували руді мурахи. Райлі розстебнув штани й почав поливати комах. Як на мене, то було не дуже смішно, але я й собі засміявся, щоб підтримати йому компанію. Та коли він раптом повернувся і напудив мені на черевик, я, звісно, образився. Виходило так, що він анітрохи не поважає мене. І я спитав, навіщо він таке зробив.
— А ти не розумієш жартів? — озвався він і міцно обхопив мене рукою за плечі.
Якби можна було визначати час таких подій, то я б сказав, що саме від цього моменту ми з Райлі Гендерсоном заприятелювали; принаймні саме тоді у нього виникло до мене приязне почуття, а моє почуття до нього ще дужче зміцніло у відповідь.
Простуючи через зарості рудого вересу під рудими кронами дерев, ми зайшли далеко в ліс, а тоді спустилися до річки. По зеленій повільній воді пливло листя, схоже на червоні долоні з розчепіреними пальцями. Кінець затонулої колоди витикався з води, мов голова якогось річкового звіра. Ми подалися берегом до старої плавучої хатини, де була чистіша вода. Барка стояла, трохи перехилившись на корму; грубий шар прілого листя та мулу вкривав дах і палубу, наче густа іржа. Але всередині, на мій превеликий подив, хатина мала цілком обжитий вигляд: скрізь були розкидані пригодницькі журнали, на столику стояла гасова лампа й чималий ряд порожніх пивних бляшанок, на койці впадали в око ковдра та подушка, а на подушці — рожеві сліди губної помади. В першу мить я збагнув лиш одне: тут чиясь схованка,— а вже потім з усмішки, що розпливлася на простодушному обличчі Райлі, зрозумів, чия саме.