Поява в повісті Кетрін — це спроба Капоте висловити народний погляд на речі, погляд більш істинний і розумний, ніж будь-яка «висока» мрійливість. Ту саму мету має, певно, і вставна новела про сестру Айду: це теж типова для Капоте мрійниця, але на противагу судді і Доллі, які все своє життя штучно ізолювалися від жорстокої правди буденного життя і ховалися від житейських бур, Айда завжди опинялася в самому епіцентрі «лихих вітрів», що не залишала від мрії, здається, каменя на камені і все-таки були нездатні остаточно вбити її. Ескізно накреслена в «Луговій арфі» тема — незнищенність мрії і вражаючі, а часом і страшні перетворення, яких вона, зазнає в умовах реальної американської дійсності,— стане згодом основною темою Трумена Капоте.
На поштовій скриньці квартири, де живе героїня наступної повісті Капоте «Сніданок у Тіффані» (1958), прикріплена картка з дивним написом: «Міс Холлі Голайтлі. Подорожня». Насправді Холлі подорожує лише з одного кінця міста в другий і то нечасто; проте картка не обманює. Майже порожня квартира в нічим не примітному нью-йоркському будинку і все, що прив’язує Холлі до цього незатишного житія,— це тільки один, і не найголовніший, бік її життя. У п’яному галасі й реготі швидко згорає юність Холлі. Це стара, як сам буржуазний світ, історія наївної провінціалки, розбещеної і розтоптаної безжальним великим містом.
Але для самої Холлі її будні — це тільки вимушений компроміс із навколишнім світом, тільки сувора проза існування, яку вона, на відміну від героїв «Лугової арфи», зуміла зрозуміти, але яку (подібно до них) не хоче й не може прийняти як остаточну долю людини. Пропахлий грошима світ вимагає від Холлі вміння пристосовуватись. Та хоч життя не раз і не два примушує її, згнітивши серце, чинити проти власної волі і поступатися своїми переконаннями, хоч Холлі навчилася тамувати інстинктивну відразу до всіх багатих нікчем типу Расті Тролера, що крутяться коло неї, як мухи,— «можна привчити себе любити кого завгодно»,— все це не спотворило її душі, сповненої співчуття до інших, ласки і якоїсь дитячої довірливості до людей, якщо раптом вона зустрічає з їхнього боку не тваринний інтерес, а співчуття, нехай навіть удаване.
Адже в тій царині, що і є для Холлі справжнім її життям, у мріях і спогадах, вона й справді «подорожує», тікає геть від смутку, що переслідує її серед нью-йоркських «веселощів», і шукає, вперто шукає справжнього людського життя. Іноді це «подорож» до Техасу, у країну її дитинства, від якої лишилися тільки сумні пісні, немов навіяні сосновим лісом і прерією, та Док Голайтлі, дивакуватий і добрий «конячий лікар», що жалів «і пташину, й мале дитя, і всяке інше немічне створіння» і одружився з бездомною, голодною Холлі, коли їй не було ще чотирнадцяти років. Іноді — «подорож» до Мексіки, омріяної прекрасної країни, де Холлі оселиться разом з братом на березі моря й розводитиме коней, ось нехай тільки скоріше закінчиться війна. А іноді — просто вигадана поїздка у дороге кафе, де все таке поважне й урочисте, де можна на хвилину забути, який щабель визначено таким, як Холлі, на драбині американської соціальної ієрархії, де часом здається — лише на хвилину, звичайно,— що задля сніданку у Тіффані зовсім не обов’язково одружитися з Тролером.
У цих мріях — скромна і така природна для неї, вже багато чого навченої життям людини, жадоба спокою, щастя, доброзичливості, що їх Холлі ладна повернути людям сторицею. Але й така мрія не може справдитися, і наскрізною темою повісті стає розрив між мрією і дійсністю, неминуча й болісна роздвоєність існування Холлі — героїня повісті кидається між цими полюсами, що так далеко розійшлися в американському суспільстві. Як тільки ілюзія має от-от захопити Холлі повністю, «подорож» щоразу уривається і, замість чарівного сну, приходить дійсність, часом убивчо сіра, часом тяжка й гнітюча — і завжди безрадісна.
Ця низка контрастних станів, радість, що раз у раз змінюється смутком і безнадією,— сумний закон усього життя Холлі. Знову й знову випробовується на міцність і підточується зсередини її віра в те, що людина добра, а світ прекрасний, що облуда, егоїзм, ницість, боягузтво — усе, з ним Холлі так часто стикається,— це тільки винятки, поодинокі випадки, темні плями на яскравому сонці життя. І знову й знову її віра вистоює, хоча й дедалі важче зносити удари долі, що градом сиплються на неї.
Втрати, розчарування, катастрофи... І все-таки одне для Холлі лишається незмінно істинним: якщо й тут вона обманеться, її життя остаточно втратить сенс. «Відповідь є лише одна,— каже вона оповідачеві,— нічого доброго тобі не випаде, як сам не будеш добрий. Добрий? Ні, я б краще сказала — чесний. Не перед законом чесний... а чесний перед самим собою. Можна бути ким завгодно, аби тільки не боягузом, не облудником, не продажною душею, не повією,— як на мене, то краще вже рак, ніж нечесне серце».
Неважко й тут піймати Холлі на дитячій наївності — їй так і не стало добре, хоча сама вона була добра. Але є в її заповітному «кодексі честі» й та негаласлива, справжня порядність, яка підтримувала Холлі в найтяжчі хвилини її життя. Мрійливість прирікала Холлі на становище жертви і не раз зв’язувала їй руки, коли треба було боротися за себе; а разом з тим тільки мрія, що не гасла і в тяжких життєвих випробуваннях, підносила Холлі над тим задушливим тісним світом, в якому вона мусила існувати.
Для самого Капоте ця суперечливість виявилася нерозв’язною, та вона й не може бути розв’язана за того антагонізму між індивідуальним і суспільним, який є нормою в буржуазному світі. Життя Холлі непоправно знівечене. Приреченість Холлі, виразно усвідомлювана письменником, стає для нього символом нездійсненності справді людських умов життя і взаємин між людьми. І тому повість, що спершу ніби світиться зсередини м’якими, трохи іронічними відтінками, на останніх сторінках набуває звучання драматичного, навіть безнадійного.
«Мені здається,— сказав Капоте в одному інтерв’ю після виходу „Сніданку у Тіффані“,— що сучасні црозаїки, особливо американці й французи, занадто суб’єктивні, що вони занадто поневолені тими демонами, які витають над їхніми власними головами... Якби потрібні були приклади, я не забув би й себе самого. В усякому разі, в моєму житті настала така мить, коли, як письменник, я відчув необхідність тікати із створеного мною світу. Я хотів замінити його об’єктивно існуючим світом повсякденного життя, яким ми всі живемо».
У літературі така «заміна» — процес надзвичайно складний, тривалий, і він далеко не завжди приводить до щасливого наслідку. Не треба дивуватися, що після «Сніданку у Тіффані» Капоте протягом семи років жодного разу не нагадав про себе читачам. Зате коли восени 1965 року журнал «Нью-Йоркер» почав публікацію його книжки «З холодним серцем», можна було вже з перших розділів сказати, що це нове явище не тільки для Капоте, але, очевидно, й для всієї американської літератури. Це була перша у США спроба в жанрі художньої документалістики, що дала згодом чимало цікавих книжок — згадаймо хоча б «Армії ночі» та «Майямі і облогу Чікаго» Нормана Мейлера.
Жанр своєї нової книжки Капоте визначив як «небелетристичний роман». У вечірньому випуску «Нью-Йорк таймс» від 15 листопада 1959 року письменник прочитав невелику замітку про загадкове вбивство у селищі Голкомбі, що загубилося серед ланів західного Канзасу. Без будь-яких очевидних мотивів була знищена вся сім’я заможного фермера Клаттера — чоловік, дружина і двоє дітей-підлітків. Через три дні Капоте був на місці подій і провів у Голкомбі та його околицях загалом близько трьох років. Ще чотири роки пішло на опрацювання зібраного ним величезного матеріалу — у книжці використано тільки четверту частину його. Зрештою цей досконало проаналізований матеріал вилився в один з найвикривальніших і найглибших творів американської літератури 60-х років.