Вислухавши розповідь Райлі, я спитав його: як же він міг, знаючи, що цих людей так скривдили, відмовити їм у допомозі? Ви ніколи в житті не вгадаєте, що він мені на це відповів. Щонайсерйознішим тоном він сказав:
— Таку розбещену жінку не можна й близько підпускати до нашої Доллі.
Під деревом весело палахкотіло вогнище. Райлі збирав сушняк, суддя, кривлячись від ядучого диму, заклопотано готував обід. Лише ми з Доллі нічого не робили..
— Боюся я,— сказала вона, тасуючи дитячі карти,— ох, боюся, що Віріна ніколи більш не побачить своїх грошей. Та знаєш, Колліне, мені здається, що найтяжче вона страждає не через гроші. Хто вже там знає чому, але вона йому повірила, цебто докторові Рітцу. А мені ніяк не йде з пам’яті Моді Лора Мерфі. Дівчина, що колись працювала у нас на пошті. Вони з Віріною дуже заприязнилися. Боже, який то був удар, коли Моді Лора познайомилася з отим виноторговцем, а потім вийшла за нього заміж. Та я не могла її осуджувати: так воно й мало бути, коли вже вона його покохала. Але все ж таки Моді Лора й доктор Рітц — чи не єдині люди, яким Віріна будь-коли вірила, і от обоє вони... Авжеж, такого ніхто б не витримав.— Вона неуважливо перебирала карти.— Щось ти почав був говорити про Кетрін.
— Про її золотих рибок. Я бачив на вікні акваріум.
— А Кетрін не бачив?
— Ні, тільки рибок. Місіс Каунті дуже добра жінка. Вона казала, що хоче послати Кетрін обід.
Доллі розламала одну булочку з тих, що їх передала місіс Каунті, і почала виколупувати з неї родзинки.
— Колліне, а якщо ми зробимо так, як вони хочуть, тобто відступимося від свого? Тоді їм доведеться випустити Кетрін, правда ж? — Вона звела очі на верхівку дерева, немовби шукаючи просвітку в густому листі.— То що мені — здатися?
— Місіс Каунті вважає, що так. Каже, нам треба повернутися додому.
— А чому, вона сказала?
— Тому що... Ну, вона багато чого казала. Тому що ви завжди поступалися. Завжди з усім мирилися — так вона сказала.
Доллі усміхнулась і розправила свою довгу спідницю. Сонячне проміння, пробившись крізь листя, впало їй на пальці золотавими обручками.
— А чи мала я коли хоч якийсь вибір? Цього ж мені й хочеться — мати право на вибір. Знати, що я могла б жити зовсім інакше, на свій власний розсуд. От тоді б я справді з усім мирилася, без будь-якого примусу.— Вона спинила погляд на тому, що діялося внизу: Райлі ламав хмиз, суддя нахилився над гарячим казанком.— А як же суддя... Чарлі? Якщо ми відступимося, він буде так гірко розчарований. Атож...— Вона переплела свої пальці з моїми.— Він мені дуже любий...— Миттєва пауза здалася мені вічністю; серце моє кудись покотилося; віти дерева зімкнулись навколо, наче згорнута парасолька.— Сьогодні вранці, коли вас не було, він освідчився мені.
Немовби почувши її слова, суддя випростався, і його обвітрене, мов у фермера, обличчя знов помолоділо від щирої хлоп’ячої усмішки. Він помахав нам рукою, і яке ж чарівне світло засяяло в очах Доллі, коли вона помахала йому у відповідь! Здавалося, ніби очистили давно знайомий портрет, і, обернувшись до нього, ти раптом побачив живий блиск та ясні барви, які раніше були приховані від очей. Ну ні, тінню в кутку вона більш ніколи не буде.
— Слухай, Колліне, тобі нема чого хмуритись,— мовила Доллі. Як видно, подумала, що я невдоволений, і взялася вичитувати мені.
— Ну, а ви?..
— Я ніколи не мала права вирішувати сама за себе. Та якщо, бог дасть, здобуду його, то вже знатиму напевне, як мені вчинити. Ну гаразд,— сказала вона, ще дужче віддаляючись від мене,— то кого ж іще ти бачив у місті?
Мені захотілося вигадати щось таке, що повернуло б її назад до мене, бо вона немовби віддалялася в майбуття, а я, неспроможний її наздогнати, залишився там, де й був. Але поки я розказував їй про сестру Айду, про фургон, про дітлахів, про те, чому в них виникла сутичка з шерифом і як вони зустрілися нам на дорозі й питали про даму на дереві,— наші душі знову злилися, немов потік, що його на мить роз’єднав якийсь острівець. І хоч Райлі не простив би мені, коли б почув, як я його зраджую, я переказав навіть його слова про те, що такі жінки, як сестра Айда, це гідні того, щоб Доллі з ними водилася. Вона, звісно, посміялася з цього, але потім ураз споважніла:
— Але ж яка підлота — видерти з рота в дітей шматок хліба та ще й приплести до цього моє ім’я. Просто ганьба! — Вона рішуче поправила капелюшок.— Колліне, вставай, ми з тобою трохи прогуляємось. Я певна, що ті люди й досі там, де ви їх залишили. В усякому разі, побачимо.
Суддя спробував затримати нас, тоді сказав, що коли вже Доллі хоче пройтися, то й він піде з нами. В мені закипала ревнива злість, але Доллі вчасно пригасила її своєю відповіддю: мовляв, нехай він краще куховарить, а їй зі мною нема чого боятися, ми просто трохи розімнемо ноги.
Як завжди, квапити Доллі було марно. Такий-бо вона мала звичай: навіть дощового дня поволі брела собі непримітною стежкою, неначе гуляла алеєю якогось великого саду, а очі її весь час пильно шукали дорогоцінного духмяного зілля: пагінців болотяної м’яти, майорану, рути,— і навіть її одяг був просякнутий пахощами тих цілющих трав. Вона все помічала перша, і тільки в тому й проявлялось її марнославство, щоб раніш за вас добачити якусь дивовижу: відбитки пташиних лапок, схожі на браслет, химерну гірлянду бурульок,— і вона раз у раз гукала нам, щоб ми поглянули то на хмару з обрисами кішки, то на зоряний корабель, то на обличчя, що проступало в паморозі. Отак поволеньки ми йшли й тепер через луку, і Доллі назбирала повну кишеню всохлих кульбаб, знайшла в траві й фазанячу пір’їну. Я вже подумав був, що так ми й до заходу сонця не дістанемося дороги.