Що ж до наших напасників, то вони й не думали скрадатися. Кресаючи рушницями по невисокій парості, мов ті рубачі цукрової тростини, вони бундючно тупали стежкою: дев’ять чоловік.., дванадцять.., двадцять... Попереду Джуніс Кендл — його шерифська зірка ледь виблискувала в сутінках; за ним Здоровило Едді Стовер — він так пильно нишпорив очима по деревах, де ми причаїлися, що мені на пам’ять спали оті газетні малгонки-загадки: «Знайдіть на дереві п’ятьох хлопчиків і сову». Та на це була потрібна розумніша голова, ніж у Здоровила Едді. Він дивився просто на мене — і нічого не бачив. Та й взагалі мало хто з тієї їхньої братії міг похвалитися розумом; майже всі вони були варті лише того, щоб плюнути й розтерти. Окрім хіба містера Генда, директора школи,— той був загалом чолов’яга пристойний, і я ніколи б не подумав, що він може пристати до такого негідного товариства й такого ганебного діла. Що ж до Еймоса Легренда, то цей потягся за ними з цікавості й чи не вперше у житті йшов мовчки; та й не дивно було: Віріна важко, як на ціпок, спиралася рукою на його голову, що заледве сягала їй до пояса. З другого боку її церемонно підтримував під руку похмурий його велебність Бастер. Побачивши Віріну, я на мить заціпенів з жаху — так само, як тоді, коли після смерті моєї матері вона прийшла до нас у дім, щоб забрати мене. Вона трохи припадала на одну ногу, але загалом виступала, як завжди, гордовито і владно. І ось вона разом зі своїм почтом уже стала під нашим платаном.
Суддя не посунувся ні на дюйм; він стояв ніс у ніс із шерифом, неначе підбурював того переступити невидиму межу.
Саме в цю критичну мить я поглянув на Малюка Гомера. Він помалу спускав своє ласо. Мотузка сповзала донизу, вигинаючись змією, широкий зашморг зяяв, немов розкрита паща, і раптом одним непомильним рухом він обвився навколо шиї велебного Бастера, чий здавлений крик враз урвався, коли Малюк Гомер щосили смикнув мотузку.
Обличчя старого Бастера налилося кров’ю, руки безпорадно тіпались, та його супутники вже не мали часу прийти йому на допомогу: вдалий почин Малюка Гомера запалив нас усіх на рішучий наступ. Униз градом полетіло каміняччя, пронизливе вищання свищиків розляглось у повітрі, неначе дикий крик зграї хижих птахів, і наші вороги, збиваючи один одного з ніг у загальному сум’ятті, квапливо ховалися хто де, а здебільшого під тілами своїх повалених товаришів. Віріні довелося вліпити добрячого ляпаса Еймосові Легренду, що спробував укритися в неї під спідницею. А сама вона, можна сказати, єдина з усіх, поводилась, як справжній мужчина: вимахувала кулаками й лаяла нас на всі заставки.
Аж раптом у розпалі тієї колотнечі пролунав постріл — немовби грюкнули важкі залізні двері. Той гримкий звук, його моторошна розкотиста луна вмить угамували нас, але серед тиші, що настала по тому, ми почули, як із сусіднього платана, чіпляючи за гілля, з тріскотом падає щось важке.
То був Райлі. Він усе падав, падав — повільно, обважніло, наче вбитий лісовий кіт. Хряснула під його вагою більша гілляка, і дівчата на дереві позатуляли обличчя руками й разом зойкнули; він на мить повис на тій гілляці, мов опалий листок, а тоді закривавленою масою гупнув на землю. Ніхто не зважувався підступити до нього.
Нарешті суддя вигукнув:
— О боже! Боже мій! — Наче сновида, він уклякнув поруч і почав гладити безживні руки Райлі.— Зглянься, синку, зглянься, озовись хоч словом.
Решта чоловіків боязко й стривожено з’юрмилися навколо. Дехто давав поради, але суддя, як видно, не тямив себе. Одне по одному ми позлазили з дерева, і дедалі гучніше дитяче шепотіння: «Він помер?» — було ніби стогін, ніби слабкий відгомін у морській мушлі. Шанобливо поскидавши капелюхи, чоловіки розступилися й дали місце Доллі, а вона була така приголомшена, що й не помітила їх, навіть Віріни не помітила, так і пройшла повз неї.
— Я хочу знати,— промовила Віріна тоном, що вимагав загальної уваги,— який це дурень вистрелив?
Чоловіки насторожено подивились один на одного, і погляди більшості звернулися на Здоровила Едді Стовера. У нього затремтіло підборіддя, він облизнув губи.
— Ет чорт, та хіба ж я хотів когось підстрелити! Робив що належала, ото й усе.
— Ні, не все,— суворо мовила Віріна.— Вам доведеться відповісти за це, містере Стовер.
Аж тепер Доллі обернулася; її очі, напівприховані вуалькою, втупились у Віріну і, здавалося, бачили тільки її, не зважаючи більш ні на кого.
— Відповісти? Ніхто не повинен відповідати, крім нас двох.
Тим часом сестра Айда, відсторонивши суддю, схилилася над Райлі, здерла з нього сорочку.
— Дякуйте своїй долі, він поранений у плече,— сказала вона, і з усіх грудей воднораз, а надто Здоровила Едді, вихопилось таке полегшене зітхання, що вільно підняло б у височінь повітряного змія.— Та все одно рана серйозна. Отож беріться хтось та несіть його до лікаря.
Одірвавши від сорочки Райлі довгу пасмугу, вона туго перев’язала йому плече і спинила кров. Шериф та три його помічники, зімкнувши руки навхрест, утворили щось ніби ноші, щоб нести Райлі до міста. Та нести треба було не тільки його: велебний Бастер теж мав аж надто жалюгідний вигляд: руки й ноги теліпались, як у ганчір’яної ляльки, а сам так охляв, що не відчував навіть зашморгу, який і досі висів у нього на шиї. Отож довелося кільком чоловікам тягти його стежкою, а Малюк Гомер побіг за ними, гукаючи:
— Гей, віддайте мою мотузку!
Еймос Легренд чекав на Віріну, щоб супроводити її до міста, але та сказала йому рушати без неї, а сама вона, мовляв, нікуди звідси не піде, аж поки Доллі... Віріна замовкла і виразно подивилася на кожного з нас, а особливо на сестру Айду.
— Я хотіла б поговорити зі своєю сестрою сам на сам.
Сестра Айда зневажливо махнула рукою.
— Дарма, пані. Ми вже йдемо.— Вона міцно обняла Доллі.— Ми всі вас полюбили, їй-богу. Правда ж, діти?
Малюк Гомер сказав:
— Їдьмо з нами, Доллі. Не пошкодуєте. Я подарую вам свій цяцькований пасок.
А Бензина-Газоліна кинулася на шию судді, благаючи, щоб він теж поїхав з ними. Я, видно, нікому не був потрібен.
— Я ніколи не забуду, що ви кликали мене з собою, мовила Доллі, квапливо обводячи очима личка дітлахів, ніби хотіла всі їх запам’ятати.— Хай вам щастить. Прощавайте! А тепер біжіть! — гукнула вона, перекриваючи новий, ще ближчий перекіт грому.— Біжіть, дощ починається!
З неба вже сіявся дрібний лоскотливий дощик, тонкий, мов серпанкова завіса, і коли сестра Айда та діти зникли в її складках, Віріна запитала:
— Невже ти потураєш цій... особі? Та ще й після того, як вона зробила наше ім’я посміховиськом?
Не тобі робити закиди, що я комусь потураю,— преспокійно відказала Доллі.— А надто бандитам, що обкрадають дітей,— тут спокій її зрадив,— і кидають до в’язниці старих жінок. Не багато варте ім’я, яким прикривають таке неподобство. І не дивно, якщо воно стане посміховиськом.
Віріна вислухала все те, й оком не змигнувши.
— Ні, це не ти,— промовила вона тоном лікаря, що ставить діагноз.
— А ти краще придивися, бо це таки я.— І Доллі стала рівно, немовби виставляючи себе на огляд. Вона була така ж висока на зріст, як Віріна, і така ж певна себе — ані тіні колишньої недолугості чи боязкості.— Я послухала твоєї поради: перестала бути мокрою куркою. Ти ж сама казала, що тебе від цього аж нудить. А ще,— провадила вона далі,— ти казала, що тобі соромно за мене. І за Кетрін. Стільки років нашого життя ми віддали тобі, то як же боляче усвідомлювати, що все те пішло намарне. Чи ти хоч знаєш, що то за відчуття марноти прожитих років?