— Ой, прошу вас, не треба,— зупиняла Доллі суддю, коли той намагався пояснити їй правила гри.— Мені подобається, що воно таке загадкове. Усі кричать, усім весело. А якби я знала чому, мені, може, й не було б так цікаво слухати.
Якийсь час суддю дратувало й те, що він не міг переконати Доллі вболівати за котрусь одну команду. Вона бажала перемоги й тим і тим:
— Я певна, що вони всі хороші хлопці.
Через те радіо ми з Кетрін одного разу навіть посварилися. Це було якраз того дня, коли Мод Райорден мала грати на музичному конкурсі штату. Зрозуміло, що я хотів її послухати, і Кетрін добре про це знала, та вона ввімкнула матч «Університет Тюлейн» — «Технологічний, Джорджія» і не підпускала мене до приймача.
— Що це на тебе найшло останнім часом, Кетрін? — не витримав я.— Така стала себелюбна, завжди чимось невдоволена, і щоб усе було тільки по-твоєму. Їй-право, ти тепер куди гірша, ніж раніш була Віріна.
Справді-бо: наче відшкодовуючи собі престиж, втрачений у сутичці із законом, вона заповзялася посилювати свою владу в домі Телбоу, і ми з Доллі повинні були виявляти повагу до її індіанського походження й покірливо терпіти її сваволю. Загалом Доллі не суперечила, проте щодо Мод Райорден стала на мій бік:
— Нехай Коллін увімкне свою станцію. Буде не по-християнському не послухати Мод. Вона ж нам друг.
Усі, хто слухав тоді Мод, були одностайні: першість мали присудити їй. Вона посіла друге місце, та її батьки все одно раділи: адже то була половина університетської стипендії. І все-таки з нею повелися несправедливо, бо виступила вона прекрасно, куди краще, ніж хлопець, що здобув першу премію. Вона грала ту саму серенаду свого батька, і мені ця музика видалася такою ж гарною, як і того дня в лісі. Відтоді я почав годинами переводити папір, виписуючи ім’я Мод і малюючи в своїй уяві всі її чари, а надто волосся кольору ванільного морозива. Суддя прийшов саме вчасно, щоб послухати передачу разом з нами, і я відчув, як зраділа Доллі: ця музика, схожа на кружляння метеликів, неначе знову поєднала нас, як і того дня серед листя.
Через кілька днів я зустрів на вулиці Елізабет Гендерсон. Вона йшла з перукарні: волосся її було ретельно викладене, нігті нафарбовані,— зовсім доросла дівчина,— і я навіть сказав їй комплімент.
— Це я до вечірки. Сподіваюся, твій костюм уже готовий?
Аж тоді я згадав: вечірка на день усіх святих, на якій вони з Мод просили мене виступити в ролі віщуна.
— Невже ти забув? — сказала вона.— Ну, Колліне, а ми ж так готуємося! Місіс Райорден зварить винний пунш. То може бути, що захмеліємо й усе таке інше. А врешті, ця вечірка й на честь Мод: вона ж одержала премію, і крім того...— Елізабет озирнула вулицю — похмурий ряд мовчазних будинків і телефонних стовпів.— Крім того, вона поїде звідси — до університету, ти ж знаєш.
Нас раптом пойняла самотність, іти в різні боки не хотілось, і я пішов проводжати Елізабет додому. По дорозі ми зайшли в «Зелений коник», і Елізабет залишила замовлення на торт до вечірки. Місіс Каунті у фартусі, всипаному блискітками цукру, вийшла з пекарні, щоб розпитати про здоров’я Доллі.
— Сподіваюсь, їй хоч не гірше, ніж має бути,— скрушно мовила вона.— Подумати тільки: запалення легень, та ще й повзуче. Онде в моєї сестри то хоч звичайне було, лежаче. Ще хвалити бога, що Доллі в своєму ліжку лежить. Мені аж на серці полегшало, що ви тепер знову вдома. Ха-ха, лишається тільки посміятися з усієї тої дурниці. Слухай, я оце тільки-но витягла листа з пампушками, то візьми однеси Доллі та привітай її від мене.
Поки ми з Елізабет дійшли до її дому, то поїли майже всі ті пампушки. І вона запросила мене зайти, щоб докінчити їх із склянкою молока.
Будинок Гендерсонів стояв там, де тепер бензозаправна станція. Він складався з кільканадцяти недбало збитих докупи кімнат, в яких завжди гуляли протяги, і давно уже став би надбанням бездомних тварин, коли б Райлі не мав отого свого хисту до теслярства. На подвір’ї був сарай, що правив йому й за майстерню, й за відлюдну місцинку,— там він проводив ранкові години, розпилюючи колоди й стругаючи дошки. Полиці в сараї вгиналися під пам’ятками минулих захоплень: там були банки із заспиртованими зміями, бджолами, павуками, напівзотлілий кажан у пляшці, моделі кораблів. Хлоп’ячий запал до набивання опудал залишив по собі жалюгідний на вигляд звіринець, від якого йшов нестерпний нудотний дух. Одним з експонатів був безокий кріль, з мертвотно-зеленавою шубкою та обвислими, наче в сетера, вухами. Усе те слід було б давно закопати в землю.
Останнім часом я кілька разів навідував Райлі. Куля Здоровила Едді Стовера перебила йому ключицю, та найгірше було те, що він мусив носити на плечі гіпсовий панцир, під яким страшенно свербіла шкіра, а важив він, як запевняв Райлі, щонайменше сотню фунтів. Отож Райлі не міг ані їздити машиною, ані забити як слід цвяха, і йому лишалось тільки байдикувати та журитися своєю бідою.
— Якщо хочеш побачити Райлі,— сказала Елізабет,— він у своєму сараї. Мабуть, і Мод там із ним.
— Мод Райорден?! — Я таки мав чого дивуватися, бо, коли раніш приходив до Райлі, він, запрошуючи мене до сарая, особливо наголошував на тому, що там нам не заважатимуть дівчата: через той поріг, хвалькувато пояснював він, заказано переступати будь-якій жіноті.
— Вона читає йому вголос. Вірші, п’єси... Мод просто-таки чудо. Адже брат ніколи не ставився до неї по-людському. Та вона не держить у душі зла. А ще, по-моєму, коли людина так близько бачила смерть, як ото Райлі, вона стає чутливіша до всяких високих матерій. Тож він і слухає її годинами.
Сарай стояв на задньому подвір’ї, в затінку смоковниць. Коло нього перевальцем розгулювали поважні кури-плімутроки, видзьобуючи насіння з повалених усохлих соняшників. На дверях вицвілий вапняний напис, виведений колись хлоп’ячою рукою, ледь чутно застерігав: «Стій!» Я нерішуче спинився. З-за дверей до мене долинув голос Мод, яким вона завжди читала вірші,— співуча, із завмиранням декламація, що її так полюбляли передражнювати деякі лобурі в школі. Мабуть, кожен, почувши, що Райлі Гендерсон дійшов до такого, сказав би: просто йому пошкодило голову, коли він ото впав з платана. Крадькома підступивши до вікна сарая, я побачив Райлі: він замислено розкладав коліщатка розібраного годинника і з виразу його обличчя ніяк не можна було сказати, що він слухає речі більш високі, аніж дзижчання звичайнісінької мухи. Ось він колупнув пальцем у вусі, неначе хотів дати вихід своєму роздратуванню; потім, у ту саму мить, коли я вже намірявся стукнути у вікно й сполохати їх, він одсунув оту свою машинерію, підійшов ззаду до Мод і, нахилившись, згорнув книжку, з якої вона читала. А тоді широко усміхнувся й забрав у кулак волосся на її потилиці — і Мод звелась, мов те кошеня, що його підняли за шкурку. І раптом навколо них ніби сяйнуло сліпуче світло й боляче вдарило мені в очі. Було видно, що цілувалися вони не вперше.
А ще ж не минуло й тижня, як я, зважаючи на чималий досвід Райлі в таких справах, звірився йому зі своїми почуттями до Мод,— і ось тобі маєш! У ту хвилину мені хотілося бути велетом, щоб ухопити той сарай і розтрощити на друзки; або ж висадити двері й затаврувати тих двох ганьбою. А втім, у чому я міг звинуватити Мод? Хоч би як вона ганила Райлі, а я ж завжди знав, що вона потай зітхає за ним. Та й не сказати, щоб нас із нею пов’язувало щось там таке особливе,— ми були щонайбільше добрими приятелями, а в останні два роки й те минулося. Отож я почвалав назад через подвір’я, і бундючні плімутроки глузливо кудкудакали мені навздогін.
— Чогось ти скоро,— сказала Елізабет.— Чи їх там немає?
Я відповів, що не схотів їм заважати: