Та знайомство наше затрималось аж до вересня, до одного з тих вечорів, коли в повітрі починає вчуватися холодний подих осені. Я повернувся додому з кіно й забравсь до ліжка із скляночкою віскі та новим романом Сіменона; і так мені мало бути хороше й затишно, що я довго не міг збагнути, чому мене бере якийсь неспокій, і що далі, то дужче, аж поки я почув биття власного серця. Про таке відчуття я читав, навіть писав, але сам ніколи його не звідував. Почуваєш себе так, ніби хтось за тобою стежить. Ніби в кімнаті ще хтось є. І раптом — уривчастий стукіт у шибку, за вікном майнуло щось примарно-сіре, і я розлив своє віскі. Минула ще якась хвилина, перш ніж я підійшов до вікна, відчинив його і спитав міс Голайтлі, що їй завгодно.
— У мене там жахливий чоловік,— сказала вона, перелазячи з пожежних сходів до кімнати. Цебто, коли тверезий, він просто золото, та тільки допадеться до спиртного — о боже, quel[6] звір! От чого я справді терпіти не можу, то це коли чоловік кусається.— Вона відхилила з плеча сіро-голубий фланелевий халатик і показала мені наочні докази. Крім халатика, на ній більше нічого не було.— Ви вже пробачте, якщо я вас налякала. Та цей звір так мені обрид, що я просто вилізла крізь вікно. Мабуть, він думає, що я у ванній, та мені начхати, що він там собі думає, біс із ним, стомиться — то захропе, та й де ж пак не захропти: милий боже, вісім мартіні перед обідом, а потім ще стільки вина, що слона вистачило б скупати. Слухайте, женіть мене геть, коли хочете. Це ж таки нахабство — упхатись отак серед ночі. Але на тих пожежних сходах страшенно холодно. А на вас так приємно було дивитися. Ви як мій брат Фред. Ми завжди спали на ліжку вчотирьох, але він єдиний дозволяв мені пригортатися до нього холодними ночами. Слухайте, можна я зватиму вас Фредом?
Вона вже перелізла до кімнати й стояла, очікувально дивлячись на мене. Я ще ніколи не бачив її без темних окулярів, і тепер зрозумів, що то були не просто скельця, а оптичні лінзи, бо без них її очі мружились, наче в ювеліра-оцінювача. Очі були великі, чи то голубі, чи то зелені, та ще й з ясно-карими цяточками,— одне слово, такі ж різноколірні, як і волосся, і так само, як від волосся, від них ішло живе, тепле світло.
— Ви, мабуть, думаєте, що я страшенна нахаба. Або trés jou[7]. Або що хтозна-що.
— Зовсім ні.
Моя відповідь її видимо розчарувала.
— Неправда, думаєте. Всі так думають. І нехай. Це мені навіть вигідно.— Вона сіла в хитке плюшеве крісло, підібгала під себе ноги і, ще дужче мружачись, повела очима по кімнаті.— Як ви можете тут жити? Це ж музей жахів.
— Е, до всього звикаєш,— мовив я, дратуючись на самого себе, бо насправді пишався своєю оселею.
— А от я ні. Я ніколи ні до чого не звикаю. Бо тим, що звикають, можна уже й помирати.— Вона знову несхвально оглянула кімнату.— Що ж ви тут робите цілими днями?
Я кивнув на стіл, завалений книжками й папером.
— Та от пишу.
— А я думала, що письменники всі старі. Ну, Сароян, звісно, ще не старий. Я познайомилася з ним на одній вечірці, і він таки справді зовсім не старий. Атож...— на мить замислилась вона.— Якби він ще добре поголився... До речі, а скільки років Хемінгуеєві?
— Та десь, мабуть, за сорок.
— Непогано. Мене не збуджують чоловіки, яким менш ніж сорок два. Одна моя знайома ідіотка весь час радить мені піти до психоаналітика, каже, це в мене едипів комплекс. Та насправді все воно merde[8]. Просто я привчила себе до літніх чоловіків, і це найрозумніше, що я будь-коли вчинила. А скільки Сомерсетові Моєму?
— Точно не знаю. Шістдесят і чимось.
— Теж непогано. Я ще ніколи не спала з письменником. А втім, стривайте. Ви знаєте Бенні Шаклета? — Я похитав головою, і вона нахмурилась.— Оце дивина. Він же написав хтозна-скільки всякого для радіо. Але quel пацюк! Скажіть, а ви справжній письменник?
— Це залежить від того, кого ви вважаєте за справжнього.
— Ну, любий, чи купує хтось те, що ви пишете?
— Поки що ні.
— То я вам допоможу,— сказала вона.— Не думайте, я можу. Знаєте, скільки в мене знайомих, що теж мають знайомих. Я хочу допомогти вам, бо ви схожий на мого брата Фреда. Тільки менший на зріст. Я не бачила його з чотирнадцяти років, цебто відколи пішла з дому, а він уже тоді мав шість футів два дюйми. Інші мої брати були менші, як-от ви, недоростки. А Фред вигнався такий від арахісового масла. Всі думали, що він ненормальний,— так він запихався тим маслом. Нічого в світі його більш не цікавило — тільки коні та арахісове масло. Але він був цілком нормальний і дуже славний, хоча й неуважливий і страшенно забарний. Коли я втекла з дому, він третій рік сидів у восьмому класі. Бідолашний Фред. Цікаво, чи дають йому там в армії доволі арахісового масла? Ой, згадала — я ж страшенно хочу їсти.
Я показав їй на вазу з яблуками й водночас запитав, як сталося, що вона пішла з дому зовсім ще дівчинкою. Вона відчужено поглянула на мене й потерла ніс, немовби їй раптом засвербіло; згодом я не раз бачив цей жест і зрозумів його значення: він говорив про те, що співрозмовник переступає межу дозволеного. Як і багатьох людей, що охоче розповідають про себе самі, її враз насторожував найменший натяк на пряме запитання, яке вимагає недвозначної відповіді. Вона надкусила яблуко й заговорила про інше:
— Розкажіть мені щось із того, що ви написали. Саму суть.
— Та в тім-то й річ, що це не такі оповідання, які можна переказати.
— Дуже непристойні?
— Може, я колись дам вам прочитати.
— Яблука добре йдуть під віскі. Налийте мені випити, любий. А тоді сам прочитайте якесь оповідання.
Мало хто з авторів, а надто з тих, які ще не друкувалися, встоїть перед спокусою почитати вголос свій твір. Я налив нам обом випити і, сівши в крісло напроти, почав читати голосом, що злегка тремтів від акторського хвилювання й радісного збудження. То було нове оповідання, я закінчив його лише напередодні, і неминуче відчуття його вад ще не встигло заполонити мені душу. В ньому йшлося про двох жінок, шкільних учительок, що живуть в одному домі, і коли одна з них має вийти заміж, друга починає писати анонімні записки, чим викликає скандал і розладнує одруження. Я читав, і кожний мій скрадливий погляд на Холлі змушував моє серце стискатися. Вона совалась у кріслі. Вона розтрушувала недокурки в попільниці, замислено розглядала свої нігті, немовби мріючи про пилочку; ба навіть гірше: коли мені почало здаватися, що я таки заволодів її увагою, її зрадив відсутній вираз в очах, наче вона в цей час міркувала, чи не купити їй туфлі, що їх бачила у вітрині магазину.
— Це вже кінець? — спитала вона, прокидаючись. Тоді помовчала, шукаючи, що б сказати ще.— Загалом я не маю нічого проти лесбіянок. І нічого страшного в цьому не бачу. Але від оповідань про них мені стає нудно до смерті. Я просто не можу відчути себе на їхньому місці. Ну справді, любий,— додала вона, бо я не приховував свого подиву,— про що ж воно, в біса, це оповідання, як не про двох старих лесбіянок?
Та коли я вже зробив помилку, прочитавши їй оповідання, то не мав ніякої охоти робити другу й пускатися в пояснення. Марнославство, яке спочатку так підвело мене, тепер нашіптувало мені, що міс Голайтлі — просто бездушна, чванькувата дурепа.
— До речі,— мовила вона,— ви часом не маєте серед них знайомої? Мені потрібна компаньйонка. Та ні, ви не смійтеся. Сама я страшенно безладна, найняти служницю не маю на що, а ті жінки чудові господарки, вони залюбки роблять усю хатню роботу, і з ними ніякого тобі клопоту — і приберуть, і холодильник розморозять, і білизну до пральні віднесуть. Я мешкала з однією такою в Голлівуді,— вона знімалася в ковбойських фільмах, і всі звали її Душогубкою,— то скажу я вам, краща за будь-якого чоловіка була в домі. Звісно, люди думали, що і в мені щось таке є. А й справді є. І в кожній жінці є трохи. Ну то й що? Чоловіків це поки що не відстрашає, а скоріш навпаки — тільки підохочує. Та от візьміть ту ж таки Душогубку — двічі була одружена. Хоч загалом вони виходять заміж тільки раз, задля прізвища. Наче то хтозна-який шик називатися не міс Траляля, а місіс Трулюлю... Ні, не може цього бути! — Вона втупила очі в будильник, що стояв на столі.— Пів на п’яту? Та невже?