— Холлі, будь ласка, зрозумій мене. Я над усе ставлю пристойність.
— Е, хріновина. Що непристойного в тому, коли ти подивишся в ліжку на чоловіка, який тобі до вподоби? Вони здебільшого дуже гарні, і твій Жозе теж гарний, а коли ти навіть поглянути на нього не хочеш... ну, тоді я боюся, що він, бідолаха, мусить перебиватися холодною стравою.
— Говори т-т-тихше.
— І можливо, що ти анітрохи в нього не закохана. Отак. Ти задоволена моєю відповіддю?
— Ні. Бо я зовсім не х-х-холодна страва. У мене гаряче серце. Від нього і вся моя вдача.
— Гаразд. У тебе гаряче серце. Та якби я була чоловіком і йшла до ліжка, то краще б узяла з собою пляшку гарячої води. Це щось відчутніше.
— Ну, від Жозе ти нарікань не почуєш,— самовдоволено промовила Мег, зблискуючи спицями проти сонця.— І я таки закохана в нього. Чи ти знаєш, що я менш як за три місяці сплела йому десять пар вовняних шкарпеток? А це — вже другий светр.— Вона розправила светр і відкинула його вбік.— От тільки навіщо? Светри — в Бразілії. Мені б робити т-т-тропічні шоломи.
Холлі лягла на спину й позіхнула.
— Колись же там буває зима.
— Дощі там бувають, це я знаю. Спека. Дощі. Д-д-джунглі.
— Спека. Джунглі. От мені б там було до душі.
— Таки більше тобі, ніж мені.
— Еге ж,— мовила Холлі сонним голосом, в якому насправді не було ні тіні сну.— Більше мені, ніж тобі.
У понеділок, зійшовши вниз по ранкову пошту, я побачив, що картка на скриньці Холлі змінилась: додалося нове ім’я, і міс Голайтлі та міс Уайлдвуд тепер подорожували вдвох. Можливо, це зайняло б мою увагу довше, коли б не лист у моїй власній скриньці. То була відповідь з невеликого університетського журналу, куди я надіслав одне із своїх оповідань. Оповідання їм сподобалось, говорилося в листі, і хоч я повинен зрозуміти, що платити вони не в змозі, але вони мають намір вмістити його. Вмістити — це означало надрукувати. Коли кажуть, що голова йде обертом від радості,— то це не пусті слова. Мені треба було негайно з кимось поділитися, і, перестрибуючи через два східці, я злетів нагору й загупав у двері Холлі.
Я не покладався на свій голос і, тільки-по вона відчинила й, заспано мружачись, стала на порозі, тицьнув їй у руки листа. Здавалося, можна було прочитати сторінок шістдесят, перш ніж вона віддала його мені назад.
— Я б не дозволила, коли вони не думають платити,— мовила вона, позіхаючи. Та, мабуть, з виразу мого обличчя зрозуміла, що сказала не те й що мені потрібна не порада, а вітання, і враз обернула позіх на усмішку.— Ой, ну звісно. Це просто чудово. Та заходьте ж,— сказала вона.— Зараз зваримо каву й відзначимо це. Ні. Краще я одягнусь, і підемо кудись поснідаєм.
Спальня її мало чим різнилася од вітальні, в ній панував той самий переддорожній дух: валізи та ящики, все спаковане й готове до від’їзду, наче пожитки злочинця, що відчуває наближення охоронців закону. Щоправда, у вітальні меблів як таких зовсім не було, а тут стояло ліжко, та ще й двоспальне і досить-таки бундючне: світле дерево й стьобаний атлас.
Холлі залишила двері до ванної відчинені й розмовляла зі мною звідти; за шумом і плюскотом води я дуже мало що почув, але суть була така: я вже, напевне, знаю, що Мег Уайлдвуд переїхала до неї, і це буде дуже зручно, бо коли вже брати за компаньйонку не лесбіянку, то принаймні довершену дурепу, от як Мег, і нехай вона перебере на себе квартиру, а до того ж і пральню.
Неважко було помітити, що пральня для Холлі — неабияка проблема: вся кімната була завалена ганчір’ям, немов роздягальня жіночого гімнастичного залу.
— І знаєте, вона має успіх як натурниця. Фантастично, правда ж? Але це дуже добре,— провадила вона, виходячи з ванної і пристібаючи на ходу панчоху.— Хоч не буде цілими днями крутитися перед очима. Та й щодо чоловіків нема чого тривожитись. Вона заручена. І жених цілком пристойний. От тільки невеличка різниця в зрості — щось із фут на її користь... Та де ж це в біса...— Вона стояла на колінах і нишпорила під ліжком. А знайшовши те, Що шукала,— туфлі із зміїної шкіри,— заходилася шукати блузку, тоді пояс, і можна було тільки дивуватися, коли вона зрештою постала з цього хаосу бездоганно вичепурена й незворушно спокійна, неначе її вбирали прислужниці Клеопатри.— Слухай,— сказала вона й узяла мене за підборіддя,— я дуже рада за тебе. Справді рада.
Той понеділок у жовтні 1943-го... Прекрасний, сповнений окриленої радості день. Для початку ми випили по «манхеттену» у Джо Белла, а коли він дізнався про мій успіх, ще й по «шампаню» коштом закладу. Потім забрели на П’яту авеню, де відбувався парад. Прапори на вітрі, гупання військових оркестрів та військових колон — усе те, здавалося, ніяк не було пов’язане з війною, а влаштоване тільки на мою честь.
Поснідавши в кафетерії парку, ми поминули зоосад (Холлі сказала, що не може бачити тварин у клітках) і, сміючись, вистрибуючи, співаючи, побігли доріжками до старої човнової пристані, якої тепер уже немає. По озеру плавало опале листя, а на березі садівник згріб його на багаття, і стовп диму, здійнявшись догори, мов індіанський сигнал тривоги, був єдиною хмариною в тремтливому повітрі. Весна ніколи особливо не хвилювала мене, а порою початку, становлення мені уявлялася скоріше осінь; так само було й того дня, коли ми сиділи з Холлі на бильцях пристані. Думав я про майбутнє, а говорив про минуле, бо Холлі захотіла дізнатися про моє дитинство. Вона розказала дещо й про своє, але все те наче манівцями, не називаючи місць та імен, і враження від її розповіді було непевне, хоч вона дуже захоплено змальовувала й літні дні, й купання в річці, й різдвяні ялинки, й веселі прогулянки, й своїх двоюрідних сестричок,— одне слово, всі ті радощі, які навряд чи могли бути в минулому дитини, що втекла з дому.
Чи, може, спитав я її, то неправда, що вона з чотирнадцяти років живе сама по собі? Вона потерла ніс.
— То — правда. А решта все неправда. Ти ж, любий, зробив таку трагедію із свого дитинства, що мені не захотілося з тобою змагатись.— Вона зіскочила з билець.— До речі, це мені нагадало: треба послати Фредові арахісового масла.
Решту дня ми никали по місту, випрошуючи у незговірливих бакалійників бляшанки з арахісовим маслом — дефіцитом воєнного часу; вже посутеніло, коли ми добули останню, шосту,— в бакалії на Третій авеню. Звідти було рукою подати до антикварної крамниці з пташиною кліткою у вітрині, і я повів Холлі, щоб вона побачила ту дивовижу. Вона віддала належно її химерній формі, тоді сказала:
— І все ж таки клітка є клітка.
Коли ми проходили повз магазин Вулворта, вона схопила мене за руку.
— Давай щось украдемо,— і потягла всередину, де мені одразу здалося, що за нами пильно стежать, наче вже нас запідозрили.— Ну ж бо, не бійся!
Вона шаснула вздовж прилавка, заваленого паперовими головами та масками до дня всіх святих. Продавщиця була зайнята з кількома черницями, що приміряли маски. Холлі теж вибрала маску й наділа на себе, а другу напнула на мене, тоді взяла мене за руку, і ми вийшли. Ото й тільки. Опинившись на вулиці, ми пробігли два чи три квартали,— мабуть, задля гостріших відчуттів, а ще, як я зрозумів, через те, що вдала крадіжка радісно збуджує. Я спитав Холлі, чи багато вона крала.
— Колись було,— відказала вона.— Цебто — доводилось. Та й тепер вряди-годи вправляюся, щоб руки не одвикали.
Ми йшли в тих масках до самого дому.
Тепер мені здасться, ніби в нас із Холлі було тоді чимало таких днів, та хоч ми й справді не раз ділили години дозвілля, загалом ці спомини облудні. Бо наприкінці того місяця я знайшов роботу — тож чи варто ще щось казати? Хіба тільки те, що ця робота була мені конче потрібна і що працював я щодня з дев’ятої до п’ятої. Отож відтоді наші дні — мої і Холлі — розкладалися зовсім по-різному.