— Сьогодні неділя, містере Белл. А в неділю усі годинники спізнюються. До того ж я ще й не лягала,— сказала йому Холлі, а мені призналася: — Власне, не спала.— Вона почервоніла й винувато одвела очі. Уперше, відколи я її знав, у неї виникла потреба виправдатись.— Я не могла інакше. Розумієш, Док справді любить мене. І я його люблю. Може, тобі він видався старим, недолугим. Але ти не знаєш, який він лагідний, як уміє приголубити й пташину, й мале дитя, й усяке інше немічне створіння. А тому, хто хоч раз тебе приголубив, ти довіку будеш вдячний. Я завжди споминаю Дока в своїх молитвах. І не смійся, будь ласка! — зажадала вона, збиваючи попіл з сигарети.— Я справді молюся.
— Я не сміюся. Я усміхаюсь. Дивовижна ти все-таки людина.
— Та мабуть, що так,— мовила вона, і її обличчя, сіре й немов побите в ясному, денному світлі, враз проясніло. Тоді пригладила незачесане волосся, і воно залисніло різними тонами, наче на рекламі шампуню.— Уявляю собі, який у мене жахливий вигляд. Та й нічого дивного. Решту ночі ми бродили туди-сюди коло автобусної станції. Док до останньої хвилини сподівався, що я поїду з ним. Хоч я йому весь час твердила: «Слухай, Док, мені вже не чотирнадцять років, і я не Луламей». Та найстрашніше,і я зрозуміла це, поки ми там стояли,— що насправді все не так. Я й досі краду індичачі яйця і стрімголов кидаюсь у шипшинову зарость. Тільки тепер я кажу, що то на мене накотило.
Джо Белл осудливо поставив перед нами щойно збиті мартіні.
— Ніколи не залюбляйтеся в дику істоту, містере Белл,— порадила йому Холлі.— В цьому й була Докова помилка. Він завжди тяг додому якусь звірину. То яструба з покаліченим крилом. А то раз приніс був дорослу рись із перебитою лапою. Та не можна прикипати серцем до диких істот, бо чим дужче їх любиш, тим сильніші вони стають. Аж поки наберуться сили, щоб утекти до лісу. Чи злетіти на дерево. Потім на ще вище дерево. А потім і в небо. Отак воно кінчається, містере Белл, якщо дозволите собі полюбити дику істоту. Кінчається тим, що тільки й залишиться дивитись на небо.
— Вона упилася,— сказав мені Джо Белл.
— Помірно,— призналася Холлі.— Але Док знає, що я маю на думці. Я йому все дуже добре розтлумачила, а він такі речі розуміє. Ми потиснули руки, обнялися, і він побажав мені щастя.— Вона поглянула на годинник.— Тепер він уже, мабуть, проїжджає Голубі гори.
— Про що це вона? — запитав мене Джо Белл.
Холлі піднесла склянку з мартіні.
— То побажаймо і Докові щастя,— мовила вона й торкнулася своєю склянкою моєї.— Хай йому щастить. І повір мені, любий Док, краще дивитися на небо, аніж там жити. Воно ж така велика пустка, і така безмежна... Тільки й знаєш, що там гримить грім і все-все пропадає без сліду.
«Нове одруження Тролера». Я побачив цей заголовок у метро, десь у Брукліні. Газету, в якій він був надрукований через усю шпальту, тримав у руках інший пасажир, і я міг прочитати лише початок тексту: «Разерфорд (Расті) Тролер, мільйонер і гульвіса, що його не раз звинувачувано в пронацистських симпатіях, гайнув учора до Грінвіча з чарівною...» Не скажу, щоб мені хотілося читати далі. Отже, Холлі таки вийшла за нього. Оце-то так... Мене пойняло бажання кинутися під поїзд. А втім, воно брало мене й раніш, навіть коли я ще не бачив того заголовка. Причин було більш ніж досить. З Холлі ми не зустрічались уже кілька тижнів,— по суті, від тієї неділі, коли випивали в барі Джо Белла. А за цей час і на мене добряче-таки накотило. По-перше, мене витурили з роботи — по заслузі, хоча й за досить сміховинну провину, про яку розповідати тут було б надто довго. Крім того, до мене почала виявляти неприємний інтерес призовна комісія. Я зовсім недавно звільнився від пут розміреного життя в маленькому містечку, і сама думка про те, що доведеться підлягати новим суворим приписам, вганяла мене в розпач. Через непевність моїх призовних обставин і брак належного досвіду я навряд чи міг сподіватися знайти якусь іншу роботу. Тому й опинився в метро у Брукліні, повертаючись після безнадійної розмови з редактором нині вже покійної газети «РМ»[12]. Усе те в поєднанні з нестерпною задухою, що стояла в місті, довело мене до справжньої нервової депресії. Тож моє бажання втрапити під колеса поїзда було майже цілком щире. А отой заголовок у газеті ще дужче зміцнив його. Коли вже Холлі могла вийти заміж за цього «безглуздого вилупка», то нехай би й мене розтоптали полчища лихої сили, що заполонила весь світ. А може,— і це запитання цілком виправдане,— її вчинок так обурив мене через те, що я сам був закоханий в неї? Трохи й через те. Бо я справді був у неї закоханий. Так само, як ото колись був закоханий у літню негритянку, куховарку моєї матері, чи в листоношу, що дозволяв мені супроводити його з поштою, чи в ціле сімейство на прізвище Мак-Кендрік. А така закоханість теж породжує ревнощі.
Доїхавши до своєї станції, я купив газету, і, коли дочитав те речення до кінця, виявилося, що Расті одружився з «чарівною натурницею родом з гір Арканзасу, міс Маргарет Тетчер Фіцх’ю Уайлдвуд». Мег! Від полегкості ноги в мене стали наче ватяні, і решту дороги додому мені довелося проїхати в таксі.
У вестибюлі мене зустріла мадам Сапфія Спанелла, нестямно поводячи очима й заламуючи руки.
— Біжіть,— сказала вона.— Приведіть поліцію. Вона когось убиває! Хтось її убиває!
Це скидалося на правду. В квартирі Холлі неначе тигри шаліли. З лунким брязкотом розбивалося скло, тріщали, ламаючись, падаючи й перекидаючись, меблі. Але з-за тієї гуркотнечі не долинало розлючених голосів, і в цьому було щось неприродне.
— Біжіть! — репетувала мадам Спанелла, штовхаючи мене до дверей.— Повідомте поліцію про вбивство!
І я побіг, але нагору, до дверей Холлі. Замолотив у них кулаками, та домігся лише того, що гуркіт потроху втих. Нарешті зовсім змовк. Але даремно я благав, щоб мене впустили, а спроби висадити двері закінчилися тільки тим, що я набив на плечі синці. Потім я почув, як унизу мадам Спанелла наказує ще комусь бігти до поліції.
— Замовкніть,— відповіли їй,— і геть з дороги.
То був Жозе Ібарра-Йєгер. Зовсім не схожий на ошатного бразільського дипломата, спітнілий і переляканий. Мені він теж звелів забратися з дороги. Тоді відімкнув двері своїм ключем.
— Сюди, докторе Голдмен,— мовив вія до свого супутника.
Мене ніхто не спиняв, і я зайшов слідом за ними до квартири, де побачив страшенний погром. Різдвяну ялинку нарешті було розібрано, і то в буквальному розумінні слова: її висхлі руді віти валялися на підлозі впереміш із подертими книжками, розбитими лампами та патефонними платівками. Навіть у холодильнику нічого не лишилося: все було розкидано по кімнаті, зі стін спливали биті яйця, а посеред усього того шарварку безіменний котяра Холлі спокійнісінько хлебтав з калюжки молоко.
У спальні мені аж дух забило від розлитих парфумів. Я наступив на темні окуляри Холлі: вони валялися на підлозі з розбитими скельцями й зламаною оправою. Може, саме тому Холлі, лежачи горілиць на ліжку, так безтямно дивилася на Жозе, а лікаря наче й зовсім не бачила, хоч він уже мацав їй пульс і тихо примовляв:
— Ви стомилися, голубонько. Дуже стомилися. Вам хочеться спати, правда ж? То спіть.
Холлі потерла чоло, розмазуючи кров з порізаного пальця.
— Спати...— проказала вона за ним і хлипнула, мов знеможена плачем дитина.— Тільки він дозволяв мені... Дозволяв пригортатися холодними ночами... Я нагледіла одне місце в Мексіці. З кіньми. Біля моря.
— З кіньми, біля моря...— заколисував її лікар, виймаючи із своєї чорної валізки шприц.
Жозе відвернувся, щоб не бачити, як він робитиме укол.
— Її хвороба тільки горе? — спитав він, і штучність його англійської мови надала цьому запитанню непередбаченої іронії.— Вона тільки горює?
— Зовсім не болить, правда ж? — самовдоволено мовив лікар, приклавши до руки Холлі віхтик вати.
Холлі нарешті таки спинила погляд на ньому.