Я замовив Креств’ю-5-6958 у Беверлі-Хіллз[16] — номер О. Дж. Бермана, що його дала мені міжміська довідкова служба. Там відповіли, що містерові Берману саме роблять масаж і його не можна турбувати: даруйте, подзвоніть пізніше. Джо Белл аж затрусився з люті: мовляв, треба було сказати, що це питання життя чи смерті,— і примусив мене подзвонити Расті. Спочатку я мав нагоду поговорити з дворецьким містера Тролера.
— Містер і місіс Тролери вечеряють,— повідомив він.— Може, їм щось переказати?
Джо Белл гримнув у трубку:
— Це невідкладна справа, містере! Йдеться про життя людини!
Кінець кінцем я усвідомив, що розмовляю з колишньою Мег Уайлдвуд чи, точніше, слухаю її.
— Ви що, здуріли? — гнівно вигукнула вона.— Та ми з чоловіком до суду притягнемо кожного, хто спробує приплести наше ім’я до тієї па-па-паскудної де-де-дегенератки. Я завжди знала, що вона таки на-на-наркоманка й що моральності в неї не більше, ніж у суки в тічку. Саме за гратами їй і місце. І чоловік мій згоден з цим на тисячу відсотків. Ми так-таки до суду притягнемо кожного...
Поклавши трубку, я згадав про старого Дока ген у Тьюліпі, штат Техас. Але ні, Холлі ніколи не подарує мені, якщо я йому подзвоню; та де там — просто вб’є мене.
Я знову замовив Каліфорнію. Лінія була зайнята, все зайнята, зайнята, і на той час, як мене з’єднали з О. Дж. Берманом, я вже вихилив стільки мартіні, що він мусив сам пояснювати мені, чого я до нього дзвоню.
— З приводу манюні, так? Я все уже знаю. І вже мав розмову з Іггі Файтелстайном. Іггі — найперший адвокат у Нью-Йорку. Я йому сказав: «Іггі, подбай про все і надішли мені рахунок, тільки ніде не згадуй мого ім’я, розумієш?» Я, бачте, ніби в боргу перед манюнею. Не те щоб я їй щось там заборгував, але ж треба увійти в її становище. Вона навіжена. Облудна. Але облудна самою своєю вдачею, розумієте? Ну, так чи так, а її звільнять під поруку в десять тисяч. Не тривожтеся, Іггі ще сьогодні витягне її звідти. Я не здивуюсь, якщо вона уже тепер вдома.
Та вдома її не було; не повернулася вона й наступного ранку, коли я прийшов нагодувати її кота. Ключа я не мав, а тому спустився пожежними сходами й заліз до помешкання у вікно. Кіт був у спальні, але не сам: нахилившись над розчиненою валізою, там стояв якийсь чоловік. Я переступив через підвіконня, і ми обидва, запідозривши один в одному злодія, обмінялися настороженими поглядами. Незнайомець мав гарне обличчя, гладко зачесане лискуче волосся і дуже скидався на Жозе; та й речі, що їх він складав до валізи, належали Жозе: то була частина його гардеробу, що зберігалась у Холлі, і вона без кінця клопоталася тими костюмами та черевиками, несучи їх то чистити, то лагодити. І вже певний, яка буде відповідь, я спитав його:
— Вас прислав містер Ібарра-Йєгер?
— Я її кузен,— сказав він з обережною усмішкою і таким жахливим акцентом, що я насилу зрозумів його.
— А де сам Жозе?
Він повторив моє запитання, ніби перекладаючи його на іншу мову.
— A-а, де вона? Вона чекає,— відповів і, неначе позбувшись мене, знову взявся до валізи.
Отже, дипломат збирався накивати п’ятами. Ну що ж, мене це не здивувало й анітрохи не засмутило. Та все ж таки, яка підлота.
— Його б годилося відшмагати батогом.
Кузен захихотів; він напевне зрозумів мене. Зачинивши валізу, він витяг з кишені листа.
— Моя кузен, вона просив залишати це для її подруг. Ви зробить ласку?
На конверті було нашвидкуруч нашкрябано: «Для міс X. Голайтлі. Через довірену особу».
Я сів на ліжко Холлі, пригорнув до себе її кота й усім своїм єством відчув такий біль за неї, який відчула б і вона сама.
— Так, я зроблю ласку.
І зробив, хоч як мені не хотілося. Але забракло мужності знищити того листа, а згодом сили волі, щоб не витягти його з кишені, коли Холлі дуже обережно запитала мене, чи не маю я часом якоїсь звістки від Жозе. То було вранці третього дня; я сидів біля її ліжка в пропахлій йодом і суднами лікарняній палаті. Її поклали туди першої ж ночі після арешту.
— Ну що ж, любий,— привітала вона мене, коли я навшпиньках підійшов до неї, несучи в руках блок сигарет «Пікаюн» та букетик осінніх фіалок,— я таки втратила нащадка.
На вигляд їй не можна було б дати й дванадцяти років: волосся кольору ванільного морозива зачесане назад, очі — цього разу без темних окулярів — чисті, мов джерельна вода; аж не вірилось, що їй довелося знести таке. Але то була правда.
— Хай йому чорт, я мало не гигнула. Ні, без жартів, та гладуха вже була вхопила мене за барки. А сама реготала до упаду. Я, здається, не встигла розказати тобі про неї. Та й сама її вперше побачила, тільки як ото помер мій брат. Спочатку я ніяк не могла збагнути, куди він подівся й що це означає — Фред помер. А тоді побачила її: вона була зі мною в кімнаті, гладенна така руда паскуда, і гойдалася в кріслі-гойдалці, і колисала на руках мого Фреда, і гоготала, мов духовий оркестр. Ото сміхота! Але все це і в нас попереду, друже: та стара блазниха тільки й жде, щоб дати нам під зад. Тепер ти розумієш, чого я тоді оскаженіла й почала все трощити?
Крім адвоката, що його найняв О. Дж. Берман, я був єдиний, кому дозволили відвідувати її. У палаті з нею лежали ще три хворі: схожі на трійню близнят жінки, що з цікавістю розглядали мене,— не те щоб неприязно, але надто пильно,— і шепотілися проміж себе по-італійському.
Холлі пояснила:
— Вони думають, що ти мій спокусник, любий. Що ти звів мене й покинув.— А коли я запропонував вивести їх з омани, сказала: — Не можу. Вони не розуміють по-англійському. Та й сама я нізащо не стала б псувати їм утіхи.
От тоді вона й спитала мене про Жозе.
Коли вона побачила лист, очі її примружились, а уста викривила тонка, силувана усмішка, що враз постарила її на багато років.
— Любий,— мовила вона,— висунь, будь ласка, оту шухляду і дай мені мою сумочку. Дівчині не годиться читати такі речі з ненафарбованими губами.
Поглядаючи в маленьке дзеркальце, вона запудрила й замазала на обличчі всі, до найменшого, сліди своїх дванадцяти років. Нафарбувала губи, підрум’янила щоки, підвела очі чорним олівцем, відтінила голубим повіки; тоді поприскала на шию одеколоном «4711», почепила на вуха перлові сережки й наділа темні окуляри. Сховавшись за цим панцером, вона скрушно похитала головою з приводу свого задавненого манікюру, а вже по всьому тому розірвала конверт, і її очі швидко побігли по рядках листа; і що далі вона читала, то жорсткіша й тонша ставала її силувана усмішка. Нарешті вона попросила сигарету. Глибоко затяглася.
— Яка погань. Але божественна,— і, кинувши мені листа, сказала: — Може, стане в пригоді, якщо колись надумаєш писати роман з життя пацюків. Е ні, не будь жаднюгою, читай уголос. Я теж хочу послухати.
Початок був такий: «Моя люба дівчинка...»
Холлі одразу ж спинила мене. Їй хотілося знати мою думку про почерк. Я не мав ніякої думки: то було чітке, досить густе, нічим не примітне письмо.
— Оце ж він весь як є. Застебнутий на всі гудзики, з вічним запором,— промовила вона.— Читай далі.
— «Моя люба дівчинка, я покохав тебе, вважаючи, що ти не така, як інші. Але уяви собі мій розпач, коли так грубо й скандально з’ясувалося, що ти зовсім не та жінка, яку чоловік моєї віри й становища міг би взяти собі за дружину. Я глибоко засмучений тими ганебними обставинами, які тебе спіткали, і не знаходжу в собі сили додати до загального осуду й свою частку. Тож сподіваюся, що й у твоєму серці не знайдеться осуду для мене. Я повинен оберігати честь своєї родини, своє ім’я, і коли доходить до цих святих для мене речей, я стаю боягузом. Забудь мене, прекрасне дитя. Мене тут більше немає. Я виїхав додому. Та нехай господь бог не залишить тебе і твою дитину. Нехай він буде добріший до тебе, ніж — Жозе».