Байдуже чому, але колись мені випало пройти пішки від Нового Орлеана до Ненсіз-Лендінга, що в штаті Міссісіпі,— щось із п’ятсот миль. Так от, порівняно з теперішнім переходом за ріг, до бару Джо Белла, то була дитяча забавка. В гітару налилося води, паперові сумки розмокли від дощу, розлізлись, і пляшечки з парфумами полетіли на тротуар, а перла покотилися в стічний жолоб; вітер збивав мене з ніг, кіт дряпався, кіт нявчав, та що найгірше я сам тремтів з ляку, мов останній боягуз, мов той Жозе: мені здавалося, ніби залита дощем вулиця аж кишить невидимцями, що тільки й чекають зручної нагоди схопити мене й кинути до тюрми за допомогу злочинниці.
Злочинниця сказала:
— Ти припізнився, малий. Коньяк приніс?
А визволений з наволочки кіт скочив їй на плече і, вмостившись там, вимахував хвостом, неначе диригував якимсь бравурним маршем. Здавалося, і в Холлі вселився цей мотив, таке собі розвеселе „Ьоп voyage[22] тру-ля-ля“. Відкорковуючи пляшку з коньяком, вона сказала!
— Це моє придане. Ідея була така: на кожні роковини — по чарочці. Хвалити бога, іншого приданого я так і не купила. Містере Белл, три келишки нам, сер.
— Вам потрібно тільки два,— озвався він.— Я за ваші дурощі пити не бажаю.
Що дужче вона його улещала („Ну містере Белл, дами ж не щодня їдуть у безвість. Невже ви не вип’єте зі мною на дорогу?“), то сердитіше він відповідав:
— Мені діла до цього нема. Забаглося вам у пекло — катайте, воля ваша. Тільки я вам помагати не буду.
То була не зовсім, правдива заява, бо за кілька секунд після неї біля бару загальмував найманий лімузин, і Холлі, що перша помітила його, поставила свій келишок і звела брови, ніби сподівалася побачити не кого іншого, як районного прокурора. Те саме відчув і я. А коли побачив, як почервонів Джо Белл, то мимоволі подумав: боже мій, він таки викликав поліцію. Та він, залившись краскою по вуха, пояснив:
— Це пусте. „Кадилак“ від Кейрі. Я найняв його. Одвезти вас до аеропорту.— Він повернувся до нас спиною і заходивсь коло своїх квітів.
— Добрий, любий містер Белл,— мовила Холлі.— Погляньте на мене, сер.
Він не обернувся. Тільки висмикнув з вази квіти й шпурнув ними в Холлі; квіти пролетіли повз неї і розсипались по підлозі.
— Прощавайте,— мовив він і, наче його раптом занудило, кинувся до чоловічої вбиральні. Ми почули, як клацнула засувка.
Шофер від Кейрі був чоловік світський: він прийняв наш сяк-так спакований багаж надзвичайно чемно, та й потім, швидко ведучи машину містом крізь дедалі менший дощ, навіть бровою» не повів, коли Холлі знімала з себе свій вершницький костюм, що його так і не мала нагоди перемінити, й з трудом залазила у вузьку чорну сукню. Ми не розмовляли: розмова могла призвести лише до сварки, та й Холлі, як видно, була надто занурена у власні думки. Вона щось мугикала собі під ніс, потягувала з пляшки коньяк і весь час нахилялася й визирала у віконце, наче шукала очима якийсь будинок або ж, розважив я, просто дивилась востаннє на знайомі місця, бажаючи закарбувати їх у пам’яті. Та виявилося, що ні те, ні те. А ось що.
— Спиніться тут,— звеліла вона шоферові, і ми стали біля бровки тротуару десь в Іспанському Гарлемі.
То була неоковирна похмура вулиця, грубо розцяцькована афішами з зображеннями кінозірок і мадонни. На тротуарах вітер ганяв розсипи фруктових шкуринок та зотлілих газет — вітер ще бурхав, проте дощ ущух, і на небі з’явилися голубі просвітки.
Холлі вийшла з машини, узявши з собою кота. Колисаючи його й чухаючи за вухом, вона спитала:
— Ну, як ти думаєш? Мабуть, тут саме місце для такого розбишаки, як ти. Сміттєві ящики. Тьма-тьмуща пацюків. І бездомних котів скільки хочеш, буде тобі з ким водитися. Отож катай,— мовила вона й кинула його на тротуар, а коли він не зрушив з місця,— тільки задер свою бандитську морду й запитально подивився на неї жовтим піратським оком,— тупнула на нього ногою.— Я сказала — йди геть! — Кіт потерся об її ногу.— Я сказала — геть к ...! — крикнула вона, тоді скочила в машину й, грюкнувши дверцятами, мовила до шофера: — їдьмо, їдьмо.
Я був приголомшений.
— Ну ти ж таки... Ну ти ж таки стерво!
Ми проїхали цілий квартал, доки вона обізвалася:
— Я тобі казала. Ми з ним просто зустрілись одного разу біля річки, ото й тільки. Він сам собі, я сама собі. Ми нічого одне одному не обіцяли. І ніколи...— мовила вона, та раптом голос її урвався, а обличчя сіпнулось і смертельно поблідло. Машина саме стала перед світлофором. А Холлі вже відчинила дверцята й бігла назад вулицею; і я теж побіг за нею.
Але кота не було на тому розі, де ми його залишили. Та й нікого там не було, на всій вулиці, тільки якийсь п’яниця спинився помочитись, і дві черниці-негритянки вели гурт дітлахів, що хором виспівували пісню. Потім з будинків повисипали інші дітлахи, а жінки перехилялися через підвіконня подивитись, як Холлі гасає сюди-туди вподовж кварталу, раз по раз гукаючи: «Гей, кіт! Де ти?.. Гей, кіт!» Вона бігала так доти, доки до неї підступив рябий хлопчисько, тягнучи за шкуру старезного кота.
— Міс, хочеш гарну кицю? Дай долар.
Шофер приїхав слідом за нами й чекав. Тепер уже Холлі не опиралася, коли я повів її до машини. Тільки біля дверцят загаялась: подивилася повз мене, повз хлопчиська, що й досі тицяв їй свого кота («Півдолара. Ну, двадцять центів, гаразд? Двадцять це недорого»), а тоді здригнулась і схопилася за мою руку, щоб не впасти.
— Ой боже милий! Та ніякі ми з ними не чужі. Він же був мій.
Тоді я пообіцяв їй, що неодмінно повернусь і знайду її кота.
— І подбаю про нього. Обіцяю тобі.
Вона усміхнулась, але то була безрадісна подоба усмішки.
— А що буде зі мною? — мовила вона пошепки й знову здригнулася.— Я дуже боюся, малий. Еге ж, нарешті боюся. Бо так може тривати без кінця. Так ніколи й не знатимеш, що твоє, поки його не зречешся. Коли накочує — то пусте. Ота гладуха — теж пусте. А оце — в роті у мене так пересохло, що хоч умри не плюнути.— Вона сіла в машину й відкинулась на сидінні.— Пробачте, шофере. Їдьмо.
«Томатик містера Томато безслідно зник». І ще: «Припускають, що акторка, замішана в справі про наркотики, стала жертвою бандитів-спільників».
Та через деякий час газети повідомили: «Сліди акторки-втікачки ведуть до Ріо».
Американські власті, як видно, не вживали ніяких заходів, щоб повернути її, і скоро вся ця справа приглухла й стала предметом лише поодиноких згадок у світській хроніці; як тема спеціального повідомлення вона ожила ще тільки раз — на різдво, коли Саллі Томато помер у Сінг-Сінгу від серцевого нападу. Спливали місяці, минула зима, а від Холлі не було ані слова. Власник будинку спродав її покинуті речі: оздоблене білим атласом ліжко, гобелен, любі її серцю готичні крісла. Квартиру найняв новий пожилець, звали його Квейнтенс Сміт, і хоч цей молодик приймав не менше галасливих гостей, аніж свого часу Холлі, але тепер мадам Спанелла не ремствувала, а навпаки, всіляко упадала коло нього й щоразу, як у нього під оком з’являвся синець, приносила йому шматок сирого м’яса. Та ось весною надійшла листівка, нашкрябана олівцем, з помадним поцілунком замість підпису: «Бразілія — то був жах, зате Буенос-Айрес — чудо. Не Тіффані, але майже. Сплю з божественним сеньйором. Кохання? Здається, що так. Тим часом шукаю якогось кутка (сеньйор має жінку й семеро дітлахів). Адресу надішлю, коли знатиму сама. Mille tendresses». Проте адреси, якщо вона й з’явилася, я так і не одержав, і це мене смутило, бо так багато хотілось їй написати: я продав двоє оповідань; прочитав у газеті, що Тролери порушили справу про розлучення; збирався виїхати з нашого старого будинку, бо в ньому стало повно привидів минулого. А головно — я хотів розказати їй про кота. Я виконав свою обіцянку і знайшов його. Довелося довгі тижні блукати після роботи вулицями Іспанського Гарлему, і не раз мене охоплювала марна надія, коли, бувало, майне десь тигрова шубка, а потім виявляється, що то не він. Але якось узимку, холодної сонячної неділі, я таки натрапив на нього. Він сидів на вікні теплої з вигляду кімнати, між квітковими вазонами, в обрамленні чистих мереживних завісок; і я подумав собі, як же його звуть, бо був певен, що тепер він має ім’я, що він знайшов своє місце. І нехай там в африканській хатині чи будь-де, та сподіваюся, що й Холлі знайшла своє.