— Ти безжальний, Гербе. Б’юсь об заклад: якби ти застукав робітника на випивці, він ураз вилетів би з роботи. Ти б не зважив на те, що його сім’я голодуватиме.
То був чи не єдиний закид, що його будь-коли зроблено містерові Клаттеру як роботодавцеві. З усіх інших поглядів він зажив слави спокійного та щедрого господаря, платив робітникам добрі гроші, та й на премії не окупував, отож ті, що в нього працювали, не мали підстав нарікати.
Випивши склянку молока, містер Клаттер надягнув теплу шапку, взяв своє яблуко й подався надвір подивитися на погоду. Ранок був такий, що саме яблука їсти: з чистого, аж прозорого неба струменіло ясне сонячне проміння, повівав легкий східний вітерець, ворушачи останні листочки на китайських в’язах. Осінь неначе винагороджує Західний Канзас за всі ті злигодні, що їх завдають інші пори року: за скажені зимові вітри з Колорадо та глибочезні, майже до пояса, снігові замети, що несуть загибель вівцям; за весняну сльоту й густі тумани; за нещадну літню спеку, коли навіть вороняччя шукає хоч якогось затінку, а стебла пшениці чорніють і горять на пні. Аж зрештою десь після вересня погода змінюється і настає бабине літо, що інколи триває до самого різдва.
Поки містер Клаттер милувався тим чудовим ранком, до нього пристав собака, покруч дворняги з шотландською вівчаркою, і вони разом пішли до загону, що межував з однією із трьох стодол.
Одна з тих стодол була вщерть напакована зерном сорго, у другій височіла гора чорного проса. Вартість цього збіжжя сягала чималої суми — ста тисяч доларів. Сама ця цифра була майже в чотириста разів більша від тієї, що обчислювала весь прибуток містера Клаттера за 1934 рік — рік, коли він одружився з Бонні Фокс і вони переїхали із свого рідного містечка Розеля до Гарден-Сіті, де його взяли на посаду помічника сільськогосподарського інспектора по окрузі Фінні. Знаменно, що не минуло й року, як він дістав підвищення й обійняв посаду інспектора. Ті роки, які він одбув на цій роботі — від 1935-го до 1939-го,— випали найпосушливіші й найтяжчі з усіх, що їх пам’ятали в тих краях від часів, коли там уперше з’явилися білі люди; і молодий Герб Клаттер, добре знаючись на найновіших досягненнях сільськогосподарської практики, був цілком на місці як посередник між урядом і підупалими духом фермерами: їм ішли на користь і невичерпний оптимізм, і кваліфіковані поради цього симпатичного молодика, що добре знався на своєму ділі. І все ж він робив не те, чого прагнув,— син фермера, він од самого початку поставив собі за мету порядкувати на власній землі. Отож, коли випала така пагода, він залишив посаду окружного інспектора і, заорендувавши на позичені гроші земельну ділянку, поклав початок майбутньої ферми «Долина» (цю назву виправдовувала хіба тільки близькість річки Арканзасу, бо жодного натяку на долину там не було). Деякі консервативно настроєні жителі округи спостерігали його починання зі скептичними посмішками — побачимо, мовляв, що з цього вийде. То були старожили, що й раніше любили покепкувати з його університетської науки.
— Усе це добре, Гербе,— казали вони.— Ти завжди знаєш, що треба робити на чужій землі. Сійте це, садіть те... А чи не заспівав би ти іншої, якби це була твоя власність?
Та вони помилися, бо спроби новоспеченого фермера таки принесли успіх — можливо, й тому, що перші роки він завзято працював по вісімнадцять годин на добу. Траплялись і поразки — двічі не вродила пшениця, а одної зими загинуло від сніговію кількасот голів овець; одначе за десять років власність містера Клаттера сягнула понад вісімсот акрів власної землі та близько трьох тисяч орендованої, а це, як визнавали його колеги, був «добрячий шмат». Основу добробуту ферми становили пшениця, чорне просо та кондиційне насіння кормових трав. Чималий прибуток давала й худоба — вівці, а особливо корови. Кількасот корів герефордської породи мали на собі Клаттерове тавро, хоч ніхто про це й не здогадався б, поглянувши на майже порожній загін, призначений для недужих бичків, кількох дійних корів, кішок, якими опікувалася Ненсі, та улюблениці всієї сім’ї, Бейб — гладкої старої конячини, що ніколи не відмовлялася покатати на своїй широкій спині трьох-чотирьох дітлахів.
Містер Клаттер почастував Бейб недогризком яблука і привітався до чоловіка, що згрібав граблями сміття в загоні. То був Елфред Стоклейн, єдиний найманий робітник, що постійно мешкав на фермі. Подружжя Стоклейнів з трьома дітьми жило в хатині ярдів за сто від великого будинку. Крім них, на півмилі довкола інших сусідів Клаттери не мали.
Стоклейн — довгообразий чолов’яга з великими темними зубами — запитав:
— Чи буде сьогодні ще яка робота? Бо в нас дитина заслабла, найменша. Ми з жінкою майже цілу ніч коло неї не спали. То я думав повезти її до лікаря.
Містер Клаттер поспівчував йому і сказав, що хоч би яка була робота, нехай він зараз же йде собі аж до обіду, а якщо вони з місіс Клаттер можуть чимось допомогти, нехай їм дадуть знати. Тоді попростував слідом за собакою, що біг попереду, аж ген у поле, де вилискувала золотом свіжа стерня, схожа на лев’ячу шкуру.
Там-таки була й річка, а недалеко від берега ріс невеличкий садок — персики, вишні та яблуні. За спогадами старожилів, півсотні років тому один лісоруб за десять хвилин міг повирубувати в Західному Канзасі всі дерева. Навіть і тепер там здебільшого саджають лише китайські в’язи й тополі дерева, що зносять посуху майже так само легко, як кактуси. Проте містер Клаттер часто казав: «Ще хоч один дюйм до нашої річної норми опадів — і ця земля стала б раєм, справжнім земним раєм». І отой невеликий садок над річкою був його спробою створити наперекір посухам бодай клаптик такого раю, свого омріяного зеленого яблуневого едему.
Одного разу його дружина сказала:
— Моєму чоловікові ці дерева дорожчі за рідних дітей.
І всі в Голкомбі пам’ятали той день, коли маленький літак, втративши управління, увігнався в персикові дерева: «Герб тоді мов сказився з люті! Ще й пропелер не спинився, як він побіг позивати пілота до суду».
Пройшовши через садок, містер Клаттер подався далі берегом річки, що була в цьому місці неглибока, з багатьма піщаними обмілинами. Колись, як Бонні ще «була при силі», у жаркі недільні дні вони приходили сюди, набравши з собою харчів, і вся сім’я відпочивала біля річки, годинами чекаючи, доки сіпнеться поплавець на воді.
Містерові Клаттеру рідко траплялося зустрічати в своїх володіннях чужих людей: від шосе було півтори милі, дороги глухі, і сюди навряд чи міг забрести випадковий подорожній. Та ось раптом він побачив поперед себе цілий гурт незнайомців, і Тедді, отой його собака, з грізним риком метнувся до них. Але Тедді був дивний пес. Надійний і пильний сторож, завжди готовий зняти тривогу, він мав одну істотну ваду: досить було йому забачити рушницю, як оце тепер — бо незнайомці були озброєні,— і він ураз починав задкувати, підібгавши хвоста. Ніхто не міг збагнути, чому це так, бо не знав його історії, окрім хіба того, що колись давно Кеньйон підібрав його, бездомного, на дорозі.
Виявилося, що незвані гості — їх було п’ятеро — мисливці з Оклахоми. Відкриття сезону полювання на фазанів — головна подія листопада, що приваблює до Канзасу силу-силенну мисливців із сусідніх штатів, отож і попереднього тижня цілі полчища їх промарширували осінніми полями, стріляючи по сполоханих табунцях великих мідяноперих птахів, що добре відпаслися на стерні.